Читати книгу - "Сотня весіль та інші неприємності, Анні Кос"

До нового місця роботи я виїхала через два дні. Цей час знадобився для збору невеликої валізки з одягом і набагато більшої —  з книжками й допоміжними матеріалами. 

— Ви всім переміщеним видаєте таку красу? — поцікавилася я, коли магістр особисто вручив мені ці скарби.

Половина видань виглядала настільки давніми, що навіть у мою не переобтяжену знаннями про вартість антикваріату голову закралися серйозні підозри про гори золота. Потерті томи в шкіряних палітурках, пожовклі сторінки з текстами, написаними явно вручну, обкладинки, оздоблені різноколірним камінням, викликали не просто повагу, а справжній трепет.

— Зрозуміло, ні. — Демон з батьківською турботою погладив корінці книг. — Це з моєї особистої бібліотеки. Даю почитати під чесне слово, що повернеш, коли настане час.

— А я точно не зіпсую? Я ж навіть не знаю, як піклуватися про такі старовинні речі.

— Вони самі про себе піклуються, на відміну від декого. Просто візьми й подякуй.

— Дуже дякую! — Я акуратно розкрила верхній том, неабияк пошарпаний, до речі, і прочитала з легкою затримкою: — «Вступ до загальної теорії магічних потоків. Третя редакція». Це безумовно цікаво, але... Навіщо це мені? Адже я не маг.

— Для розуміння процесів і базових принципів функціонування світу. Там основна термінологія і найпростіші закони. Це мій перший підручник, подарунок батька, — зітхнув магістр із ностальгією.

— І скільки років цій книзі?

— Запитай, скільки століть, — він сумно усміхнувся.

Ми зустрілися поглядами — і я прикусила язика, щоб не ляпнути зайвого, бо не знала, як втілити в слова раптову здогадку. Демон уже явно не молодий, та й вираз очей в нього став таким особливим: сумним, глибоким. Ця книга — більше, ніж сторінки й обкладинка. Вона — пам'ять про минуле, можливо, про дорогу й близьку істоту, якої вже немає поруч. 

Мені одразу стало ніяково, ну от нащо взагалі питала? І що тепер, втішати величезного могутнього демона? Лізти в чужу душу з розпитуваннями й співчуттям? Чи удати, що не помітила, бо сама б я не зраділа, якби співрозмовник ткнув мене носом у відверто вразливе місце.

Адже у мене теж є про кого згадувати. Там, у минулому житті, залишилися мої батьки, які щиро хвилювалися за мене й пишалися тим, якою сильною і цілеспрямованою я виросла. Вони раділи моїм успіхам, хвилювалися через невдачі — от як їм тепер? Вони впевнені, що я померла і знати не знають, що я тут жива й здорова. Жах який... Хоч би звісточку їм відправити якусь. Наприклад: «Привіт, я магічним чином перемістилася в паралельний світ, мною опікується демон і вампір, але ви не хвилюйтеся, це абсолютно нормально». Маячня яка, навіть, якби це було можливо, хто в таке повірить?

Магістр, мабуть, уже здогадався, що зачепив занадто болючу тему. Хмикнув сумно, пробурмотів кілька нерозбірливих фраз, смикаючи сиву бороду, і відвернувся до вікна.

— Спасибі, — промимрила я врешті-решт. — Обов'язково поверну в тому ж вигляді. 

Тяжке мовчання перервав стукіт у двері.

— Уже склала речі? — Стефан безцеремонно вломився до нас, навіть не привітавшись.

— Так, — відповіла я сухо. — Там і складати особливо нічого.

— З книжками я допоможу, — миттєво запевнив вампірчик. — Нема чого дівчатам важкі валізи тягати. Ви не проти, магістре?

— Навіть «за». — Рогатий учений знову обернувся до мене. — До речі, супровідний лист відправили ще вчора, у палаці тебе зустрічатимуть. Якщо хочеш, Стефан може поїхати з тобою, скласти компанію, так би мовити. Йому якраз треба в місто у справах.

— Ні! — квапливо відмовилася я, косячись на вампіра, який безсоромно розвалився на краю мого ліжка. — Впораюся, не варто хвилюватися. Адже це навіть не співбесіда, а повноцінний контракт.

Стефан прицільно згріб подушку, влаштовуючись зручніше. 

— Встань негайно! — ні, ну ви бачили нахабу? — Мені там спати, а ти бог знає де в цьому одязі шастав. Принесеш ще сюди заразу іншопланетну, зірвеш мені всі плани.

— До мене нічого не липне. — Він вискалив ікла в усмішці. — Боїться. І правильно робить. А ти чого така сердита? Досі сердишся через консиліум?

— А ти досі не здогадався, що треба перепросити по-людськи за свої витівки? — відбила я.

— Так я й не людина. — Він демонстративно поворушив крилами. 

— Ну так і я не зобов'язана приймати твою допомогу.

Здається, його все ж таки пройняло трохи, а може обурене сопіння магістра за моїм плечем нагадало про можливі санкції у вигляді нічних чергувань, але Стефан усе ж таки піднявся і повернув подушку на місце.

— Олено, місто тобі незнайоме. Палац напрочуд здоровезний, — буденним тоном зауважив вампір. — Ти обов'язково десь заблукаєш і купу часу витратиш даремно.

— Нам на курсах карту видали. Загублюся — запитаю дорогу, впевнена, симпатичній і ввічливій дівчині не відмовлять у допомозі. — Що, з'їв, єхидно ікласта? — І в будь-якому разі, без тебе мені комфортніше.

— Ну, як скажеш, — перервав нашу перепалку Неро. — Карету подадуть уранці. Напевно, поки що на цьому все. Стефане, на тебе пацієнти хіба не чекають? 

— Ні, я зміну вже здав.