Читати книгу - "Король болю"

— Звідки в тебе стільки сил? — щиро здивувався він.

— Вірю, що в Познані закінчаться мої поневіряння, — відповіла та, — це мене й бадьорить.

— А мої поневіряння, найпевніше, там тільки розпочнуться, — тихо пробурмотів Христоф.

Він укотре згадав, що не встиг отримати ані від короля, ані від Свенсона жодного дуката з тих грошей, що були йому обіцяні. І король, і вірний королівський слуга-вікінг вкрай невчасно померли, забравши обіцянки з собою в могилу. А разом з обіцянками і слово, яке він дав Сігізмунду Августу. Слово Христоф тепер мусив тримати, а от подорожувати — вже за свій кошт... Усвідомлення цієї обставини наповнювало його серце неабиякою гіркотою. Бо замість доброї платні в тому бісовому Кракові львів’янин віднайшов тільки нові обов’язки й чималі витрати.

Неподалік виднівся брід через річку, а за ним, на іншому березі, стримів невеликий заїжджий двір. Подорожні вирішили зупинитися в ньому на ніч, а вже вранці вирушити далі. Таким чином ближче до полудня вони мали б опинитись в Познані.

Господар, бородань з пронизливим поглядом, запропонував Христофові залишити в нього коней, щоб ті відпочили, як слід, а самим дістатися до Познані човном. За невелику плату, мовляв, він сам їх завезе просто під міські стіни.

— Така подорож буде значно легшою і приємнішою, ніж верхи, — додав він, — особливо для пані, яка, мабуть, ледь жива, після дороги під пекучим липневим сонцем...

Тут він глянув виразно на Софію.

— Не варто так за мене турбуватися... — озвалася жінка.

— Згода, — перебив її Христоф.

— Чудово, — мовив господар, — своїх коней заберете на зворотному шляху. Я добре за ними догляну.

Господар вже хотів побажати їм доброї ночі й попрощатися, але львів’янин його зупинив.

— Чи знає пан такого собі абата Купідуру? — запитав Христоф.

Бородань завмер і пронизав свого постояльця гострим уважним поглядом.

— Припустімо, знаю, — відповів він, — точніше, знаю, де знаходиться кляштор, в якому він може перебувати. Це також над Вартою.

— До того кляштору нам і потрібно, — сказав Христоф і, не втримавшись, зробив добрячий ковток пива з досі повного кухля, що звабливо стояв перед ним.

— Буде дорожче, — попередив господар.

— Це ж чому? — постоялець відчув, як пиво від несподіванки пішло «не туди», й гучно закашлявся, — допровадження подорожніх в обитель осіб духовних справа коштовніша?

— Ні, — вперше за вечір скривив посмішку господар, — але кляштор трохи далі. З іншого боку міста.

Христоф байдуже махнув рукою. Дорожче — то дорожче. Нехай. Випите пиво, змішавшись з утомою, зробило його лінивим і неповоротким.

— А що вам потрібно від абата? — раптом знову озвався господар.

— Це наша справа, — буркнув постоялець, анітрохи не дбаючи про свої манери.

Бородань тільки стенув плечима і почвалав до своєї комірчини. Було вже досить пізно, і Христоф також вирішив вкладатися спати.

Чоловік заледве торкнувся головою подушки, як очі й голова налилися свинцем, і він стрімко потонув у повноводді стомленого сну. Він і справді відчув себе, наче у воді, коли ж хтось ухопив його за руку і потягнув назад на поверхню. Щойно голова його опинилась над плесом якоїсь річки чи ставу, Христоф побачив перед собою Софію. Глибина тут виявилась значно меншою, ніж йому здалося спочатку.

Жінка була цілковито оголеною, і він з несамовитим задоволенням уп’явся поглядом у її тіло. Направду, таких, як вона, Христоф ще не зустрічав: гладенькі й не надто пишні стегна, ніби виточені зі слонової кістки, плаский живіт, що наче місток провадив з одного раю до іншого — від акуратного лона до округлих високих грудей, на яких дозрівали дві темно-багряні суниці. Саме ці ягоди, наливаючись соком, зрадливо закликали б коханця до любощів, навіть якби вуста говорили «ні», а руки опиралися. Він знав це тіло і не знав його водночас... Тепер, коли його безсоромно пестили відблиски світла, що відбивалися з води, воно здавалось йому геть невідомим і від цього ще більш бажаним. Зачудований цим видовищем, він навіть не здивувався, що зараз день, хоча хвилину тому ще був пізній вечір.

Софія подала йому руку.

— Підводься, — усміхнулась вона, — тут мілко.

Христоф і сам помітив, що напівлежить на дні, а вода сягає йому плечей. Звівшись на ноги, він опинився поруч з нею.

— Як дивно все... — мовив чоловік.

Відірвавши, нарешті, від неї погляд, він роззирнувся довкола. Обидва річкові береги були щедро залиті сонцем, однак не палючим, а лагідним, яким воно буває у надвечір’я або з початком дня. Довкола виднілися плодоносні дерева, а під ними час од часу з’являлися миролюбні звірі, зовсім не зважаючи на людей неподалік.

— Це, мабуть, Едем, — вирвалось у Христофа.

— В Едемі не існує таких бажань, що ти відчуваєш зараз, — заперечила жінка.

— Твоя правда, — усміхнувся він, — це радше хіть... А цього слід соромитись.

— Всі наші бажання народжуються невинними. І лиш минувши нашу свідомість, стають брудними чи хтивими, — мовила Софія, — в цю мить ти відчуваєш те, що не досягнуло ще твого розуміння, отже й соромитись нічого. Ходи на берег.

Чоловік слухняно подався слідом, милуючись її граційною ходою. Тільки тепер він зауважив, що на ньому також немає одягу. Мовби їм з Софією і справді була тут відведена роль Адама і Єви.

Вона віддалася йому одразу на березі, якраз тоді, коли він відчув, що вже несила стримувати бажання і йти кудись далі. Чудові коліна її Христоф урешті міг розсунути, впустивши між них спочатку свої руки для палкого обряду вступної ласки, а потім і проникнувши у гаряче жіноче лоно своєю напруженою до щемкого болю плоттю.

— Завтра ми попрощаємось, і я хочу, щоб ти мене запам’ятав, — прошепотіла йому на вухо Софія, трохи притримавши стегнами його шалені рухи.

— О, будь певна, я не забуду тебе... — він сперся на прямі руки, від чого проникнув у неї ще глибше.

Жінка застогнала і солодко вигнула спину, подавши вгору збуджені й гарячі груди.

Тієї ж миті Христоф відчув на своїх плечах іще чиїсь ласки. Вони були гарячі й вимогливі, ніби вимагаючи частину любощів собі. Він мусив відірватись від Софії, щоб бодай озирнутися, але тієї ж миті потрапив у полон до іншої жінки. Вона осідлала його згори. За мить до того, як він мав у неї вибухнути,