Читати книгу - "Король болю"

ця нова коханка зупинилась, поступившись місцем ще іншій. Ця інша (хоч усі вони були подібні, як сестри, до Софії) повернулася до нього спиною й стала навколішки, вимагаючи взяти її ззаду. Не тямлячись від шалу, Христоф ухопив її за стан і рвучко потягнув до себе. За мить на плечах він знову відчув руки коханок, втім цього разу вони не відволікали його, а навпаки спонукали задовольнити врешті себе і цю останню жінку.

Коли знеможений він відпустив її від себе, то з насолодою простятся на шовковій траві. Чоловік не дивився на своїх богинь, але відчував, як дві з них лягли справа й зліва від нього, а ще одна притулилася до його голови. Тепер Христоф знову потонув. Тільки вже не в невідомій річці, а в безмежних небесах над собою...

Прокинувся він там, де й заснув — у тісній брудній кімнаті заїжджого двору на березі Варти. Було ще досить рано. За вікном лише з’явилися перші ранкові сутінки, в яких було більше ночі, аніж світанку. Христоф згадав про свій сон, і солодка млість знову розлилася по його тілу. Однак, було й інше відчуття — йому здавалось, що все це він пережив не уві сні, а насправді. Як і тоді в замку Яна Фірлея, коли Софія бачилась йому хижим розгніваним звіром...

Він одягся й вийшов на вулицю. Господар та його невелика челядь також вже не спали. Човен був витягнутий на берег і застелений рядном. В кухні чулася метушня та притишені голоси. Двоє рибалок несли туди свій нічний улов.

Софія з’явилась також невдовзі. Щойно вони встигли зустрітися поглядами один з одним, як господар гукнув:

— Рушаємо до ясної холери!.. Як вже обоє на ногах, то нічого марнувати часу.

Після цього він одним дужим рухом зіштовхнув човна з берега на воду. За кілька хвилин вони відправились.

Хоч було літо, але річковий холод діставав мандрівників до кісток. Туман робив довколишні звуки гучнішими та осідав на одязі важкими краплями вологи.

— День буде спекотним, — озвався власник човна, налягаючи на своє довжелезне весло, що сягало самісінького дна Варти.

Втім заледве чи когось тішило передчуття денної спеки. А радше навпаки — гнітило більше, ніж холоднющий ранок. Голодна риба скидалася над водою, а в прибережних верболозах хихотіли невидимі й дивні птахи.

Вони опинилися під стінами Познані, коли сонце зійшло вже досить високо. День і справді настав надзвичайно спекотний, один із тих липневих днів, коли могло здатися, що Господь остаточно зненавидів людство.

Минувши місто, човняр пристав до берега, звідки виднівся могутній оборонний монастир. Бородань першим ступив на землю і з полегшенням розлігся в затінку під величезним кущем.

— Срана спека, — видихнув він і простягнув руку за винагородою.

— Це там мені шукати абата Купідуру? — перепитав Христоф, вказавши на монастир.

— Там, — відповів човняр, втираючи спітнілого лоба, — а де ж іще йому бути?.. У тій обителі... отців францисканців... Ох, як же, курва, палить...

З цими словами він закрив обличчя капелюхом і голосно засопів. Схоже, назад цей чоловік збирався повертатись не раніше вечора, коли над Вартою знову запанує прохолода.

Лишивши його, Софія й Христоф вийшли на дорогу, що тягнулася уздовж річки. Пройшовши мовчки кілька кроків, подорожні зупинились.

— Дякую тобі, дорогий Христофе, — промовила жінка, зазираючи йому в очі, — ти захищав і дбав про мене весь цей час. Як ми й домовлялись, тут я з тобою прощаюся. Якщо ти йдеш до монастиря, то мені в інший бік.

Львів’янин якось надто довго не зміг підібрати необхідних слів. Прощання з Софією, яка спочатку була для нього тягарем в дорозі, раптом виявилось занадто важким. Все ж він усміхнувся і, гречно поцілувавши їй руку, промовив:

— Щасти тобі. Хтозна, може ще побачимось.

Він розумів, що говорить занадто коротко, але більше не зміг промовити нічого.

Щойно вони розійшлися, Христоф намагався не думати, що тепер Софія залишиться сама в невідомому їй місті і безліч небезпек чатуватимуть тут на неї. Він згадував її розповіді про пригоди, що траплялися з нею в мандрах Середземномор’ям, й переконував себе, що ця жінка дасть собі раду.

За чверть години Христоф стояв біля воріт монастиря і, оглянувши його височенні стіни, в яких були навіть бійниці для мушкетів, переконався, що перед ним радше добре укріплена фортеця, аніж свята обитель. Стіни мали могутні контрфорси[25], то ж були здатні вберегти його мешканців навіть від гарматного обстрілу.

Брамний молоток мав вигляд велетенського грифона, який затис у пащі бронзове кільце. Христоф ухопився за нього рукою і кілька разів постукав. У невеличкому віконці в стіні з’явилось червонувате обличчя з приплюснутим носом і жвавими чорними очима.

— Чого тобі, божий чоловіче? — почув Христоф запитання.

— Мені потрібно поговорити з паном абатом, — відповів подорожній.

І облизавши сухі губи тихо додав:

— Але ще більш потрібен кухоль прохолодного монастирського пива...

Йому здавалось, він сказав це тихо, проте, як виявилось, з того боку його добре почули.

— Бідолаха, — відповів йому червоноликий, — Господь послав спеку, щоб покарати познанців за безчинства в останній піст, коли, забувши страх Божий, вони забавлялися вином і сороміцькими піснями на березі Варти. Але, на щастя, благочестивим християнам, як оце ми з тобою...

Тут голос його стих і обличчя пропало з вікна. За мить брама важко заскреготіла.

— ...таким, як оце ми з тобою, — повторив кругленький монах, що опинився врешті перед прибулим, — добрий Бог приготував рятунок — холодне пиво, про яке ти згадав.

— Пиво — божий рятунок? — промовив Христоф.

— А хіба ні?

— Якщо така диявольська спека, то так, — погодився подорожній.

— Отож бо. А ще кожен гість також від Бога.

Львів’янин змовчав.

— Тобто якщо гість хоче пива, то пива хоче й сам Господь, — підсумував монах, — хіба ж ні?

На цих словах він уважно вдивився в свого співрозмовника парою чорних очей-гудзиків, ніби йшлося і справді про важливі теологічні питання.

Христоф ствердно кивнув.

— Думаю, Господь й сам зараз спраглий, — сказав він.

— От і я так кажу, — кинув монах і, вхопивши гостя за рукав, потягнув його за браму.

— Ми до абата Купідури? — спантеличено перепитав Христоф, коли вони опинились на подвір’ї монастиря.

— Ні, спочатку — Божа воля! Я пригощу тебе найкращим тутешнім пивом, — відповів той, — абат нікуди не дінеться.

Монах