Читати книгу - "Король болю"

відпустив Христофа на якусь хвилину, щоб замкнути за собою браму, а потім знову взяв його за руку. Гість незчувся, як опинився на прохолодних кам’яних сходах, що вели кудись униз під монастирську стіну. Невдовзі вони опинилися в просторому погребі, освітленому гарним церковним канделябром, в який було вміщено десяток грубезних свічок.

Попід стінами стояли величезні темно-коричневі діжки, з яких долинало ледве чутне шипіння. Могло здатися, що там клубочуться вужі та змії, але міцний запах солоду свідчив про інше. В цих діжках бродив і зберігався «Господній напій», який щодня возять на міський ринок, постачають у замки та різноманітні резиденції.

— Брате Яне! — голосно гукнув монах кудись у темну частину цього підземелля.

Звідти на світло вигулькнула довготелеса худа постать, також в сутані.

— Чого тобі, брате Гвідо? — голос монаха з темряви був насторожений і навіть непривітний.

— Того, за чим сюди приходять, — хихотнув той, — а приходять сюди по пиво.

— Пригадується, його преосвященство абат заборонив тобі, брате, наближатися до пивниці ближче, ніж на сотню кроків, — суворо відказав Ян, — а все тому, що з такої відстані ти точно не нап’єшся.

— Я не забув про це, — трохи ображено відповів Гвідо, — і не порушив би заборони нашого Богом береженого абата, якби до воріт обителі не прийшов спраглий подорожній...

Тут монах широким жестом, як актор у якій-небудь грецькій трагедії, вказав двома руками на Христофа.

— «І хто напоїть хоч одного з нас бодай кухлем водиці холодної, той не згубить нагороди своєї»[26]. Чи не так у Святому Письмі сказано, брате Яне?

— Там про воду ведеться, — буркнув монах з пивниці.

— Наскільки ж більшу Господню ласку отримує той, хто замість води подасть подорожньому пива! — не вгавав Гвідо.

Христоф, який відчував себе волоцюгою або школярем, для якого в шинкаря випрошують дармової випивки, вже хотів піти геть, але той, хто привів його сюди, втретє вхопив за рукав. Львів’янин зупинився.

Втім за цей час брат Ян несподівано подобрів і широко усміхнувся.

— З радістю пригощу нашого гостя, — промовив він.

Взявши до рук порожній кухоль, монах підійшов до однієї з діжок і наповнив його по вінця. Після цього підніс пиво Христофові.

— Скуштуйте, добродію, — сказав Ян, — з Божої ласки, ми своєю невтомною працею створюємо цей напій. І прошу вибачення за наші з братом Гвідо довгі балачки... Ми з ним часто сперечаємось.

Гість узяв кухоль і з приємністю вдихнув прохолодний гіркуватий запах хмелю. Тієї ж миті він побачив, як жадібно дивиться на нього Гвідо. Очі монаха стали великими й вологими, як у коня, а на обличчі з’явилося й застигло якесь німе благання.

Христоф вдячно кивнув братові Яну, але пити не почав. Той з подивом подивився на нього.

— Побоююсь, що за такої спеки, яка панує надворі, можу проковтнути це пиво разом із кухлем, — пояснив гість, — він хоч і чималий, але питва в ньому на один добрий лик.

Дещо здивований брат Ян знову повернувся до своєї діжки.

— Я наллю вам ще, — сказав він.

За хвилину в руках Христофа було вже два кухлі. Один із них він тієї ж миті простягнув Гвідо. Той хутко вхопив його і за кілька ковтків усе випив. Після цього, дивлячись на брата Яна, тільки розвів руками. Мовляв, така була Божа воля. Чи то пак, воля гостя... Що, зрештою, означає те саме.

Ян з докором глянув на Христофа, але не зронив більше ані слова. Тільки махнув рукою і пошкандибав у той самий темний куток пивниці, з якого з’явився.

Брат Гвідо, що від пива розчервонівся ще більше, виглядав щасливим. В очах його світилася благодать і вдячність до Христофа.

— Що ж, тепер я з превеликою радістю проведу тебе до абата, добрий чоловіче, — сказав він, — ходімо.

Вони повернулися назад на монастирське подвір’я, і Гвідо, на диво жваво, як для такого товстенького коротуна, рушив попереду.

— Мушу, однак, попередити, що абат Купідура може бути зайнятий, як часто буває після ранкового вишколу, — проторохтів монах, — найпевніше в такій годині читає книги або займається ще якою наукою...

— Після ранкового вишколу? — здивувався Христоф, — це ти молитву так називаєш?

— Ні, вишкіл — це вишкіл. Молитва завжди перед ним, — заперечив той.

— Що ж відбувається під час вишколу? — допитувався гість.

— Різне... — важко зітхнув Гвідо, — абат змушує нас учитися стріляти з мушкетів та вправлятися з шаблею.

— Он як?! — Христоф від здивування закляк на місці.

— Кожного дня, крім неділі, о шостій ранку, ледве скінчивши молитву, ми з братчиками збираємось біля північної стіни й усе починається знову: «Взяти мушкети!.. Насипати пороху!.. Забити пиж і кулю!..» — гукає до нас абат...

— І що ж?.. Навіть стріляєте? — гість усе не міг прийти до тями від здивування, що в цій обителі монахи навчаються військовій справі.

— Ще й як... У вухах потім дзвенить до самого вечора, — проскиглив товстун, — але ходімо, чого стояти посеред двору? Спекотно тут, як на пательні, Господи прости...

— Але навіщо робити з вас воїнів? — запитав Христоф, коли вони підійшли до велетенської вежі й заховалися в її тінь.

— Наш абат каже, що непевні тепер часи — промовив Гвідо, витираючи з чола піт, — та й навіть у Біблії написано: «не мир прийшов Я принести на землю, а меч»... От і мусимо, брате. Хоч і не хочемо...

Монах звів погляд угору і важко зітхнув.

— Нам туди, — вимовив він мученицьким голосом, — на самісінький верх...

— Ваш абат полюбляє висоту? — хмикнув Христоф.

— Його преосвященство щоночі спостерігає за зірками, — серйозно відповів Гвідо, — кажуть, пише книгу, а тому ретельно їх замальовує. Кожну зірочку, кожнісіньку! Уявляєш? Господь їх тисячі розсипав по небу, а нашому абату всі зони відомі. Мудрий він чоловік, учений дуже...

Сказавши це, монах вирушив усередину вежі, де його чекало страхітливе випробування — кам’яні сходи, що вели нагору. Христоф подався слідом, співчуваючи цьому доброму товстунові й одночасно стримуючи бажання примусити його рухатись швидше.

За півгодини вони дісталися цілі. Геть захеканий Гвідо припав до вікна й, не дивлячись на Христофа, вказав на невеликі, оббиті залізом двері.

— Ту...ту... тут, — вимовив монах, намагаючись заспокоїти дихання, — це ось тут...

—