Читати книгу - "Засліплення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Збуджений і сповнений захвату, Кін згорнув книжку й сказав:
— Отак колись училися. Це уривок зі спогадів японського вченого Араї Хакусекі про його юність.
Поки Кін читав, Тереза підступила до нього ближче. Її голова кивала в лад його фразам. Довге ліве вухо саме тяглося назустріч словам, що їх Кін вільно перекладав з японської. Мимоволі він повернув книжку в руках трохи косо; Тереза, звичайно, бачила незнайомі знаки й захоплювалася тим, як легко він їх читав. Здавалося, він тримав перед собою німецьку книжку.
— Оце-то так! — промовила, важко дихаючи, вона, коли він змовк.
Її подив розвеселив його. «Невже надто пізно? — промайнуло в нього. — Скільки ж їй років? Учитися можна завжди. Починати їй треба з найпростіших романів».
Цієї миті пролунав настирливий дзвінок. Тереза відчинила. У двері стромив носа малий Мецґер.
— Мені можна! — голосно вигукнув він. — Пан професор дозволив!
— Книжок немає! — крикнула Тереза й хряснула дверима.
Хлопець зчинив на сходах галас. Він вигукував погрози й так лютував, що не можна було зрозуміти жодного слова.
— А йому, перепрошую, пальця в рота не клади. Одразу відкусить. Жере на сходах бутерброда!
Кін стояв на порозі бібліотеки; хлопчик його не помітив. Професор по-дружньому кивнув економці головою. Йому подобалося, коли хтось захищав інтереси його книжок. Ця жінка заслуговувала на те, щоб їй якось подякувати.
— Якщо схочете щось почитати, просто звертайтеся до мене, — сказав він.
— З вашого дозволу, я вже давно хотіла попросити про це.
Як же вона пожвавішала, коли мова зайшла про книжки! Адже загалом Тереза була зовсім не така. Досі вона трималася скромно. Загалом Кін не мав наміру влаштовувати вдома громадську читальню. Щоб виграти час, він промовив:
— Гаразд, завтра я вам щось підберу.
Потім він сів за роботу. Власна обіцянка не давала йому спокою. Хоч Тереза щодня стирає з книжок пил, однак жодної з них ще не пошкодила. Але стирати пил і читати — не те саме. У неї товсті, грубі пальці. Тонкий папір потребує тонкого поводження. Цупка палітурка міцніша, ніж чутливі аркуші. І чи вміє вона читати взагалі? Їй далеко за п’ятдесят, квапитися вона не любить. Кініка Антісфена, свого противника, Платон назвав дідом, що пізно взявся за науку. А тепер ось з’являються бабці, які пізно беруться за науку. Вона хоче погамувати спрагу біля джерела. Чи, може, їй соромно переді мною за те, що вона анічогісінько не знає? Добродійність — це добре, але ж не чужим коштом. Чому за когось мають страждати книжки? Я плачу їй великі гроші. Я маю на це право, гроші мої. Віддавати їй на поталу книжки буде боягузством. Перед невігласами книжки беззахисні. Я не зможу тут сидіти, коли вона їх читатиме.
Уночі якийсь прив’язаний з усіх боків чоловік стояв на терасі храму й відбивався палицями від двох здиблених ягуарів, які справа й зліва люто нападали на нього. Обидва були прикрашені чудернацькими різнобарвними стрічками. Звірі ошкірювали зуби, фиркали й викочували очі так дико, що аж мороз пробігав поза спиною. Небо було чорне й низьке, свої зорі воно поховало до кишені. З очей бранця текли скляні кульки, падали на підлогу й розбивались на друзки. Позаяк нічого не змінювалося, жорстока боротьба вже не приковувала уваги, й тягло на позіхи. І раптом погляд випадково впав на лапи ягуарів. То були людські ступні. «Ого! — промайнуло в того, хто спостерігав — довготелесого освіченого чоловіка. — Та це ж мексиканські жерці, в чиїх руках офірні обряди. Вони ставлять священну комедію. Жертва, певна річ, знає, що має вмерти. Жерці вбралися ягуарами, але я одразу їх розпізнав».
Цієї миті ягуар, котрий праворуч, хапає важенний кам’яний клин і вганяє його жертві в самісіньке серце. Гострий край розтинає груди. Кін засліплено склеплює очі. Він думає, що кров бризне аж до неба, й засуджує це середньовічне варварство. Він чекає, поки стече вся кров, і розплющує очі. Який жах: із розчахнутих грудей вискакує одна книжка, потім друга, третя — багато-багато. Книжкам нема кінця-краю, вони падають на землю, їх облизують чіпкі язики полум’я. Від крови спалахує вогнище, книжки згоряють. «Стуліть груди! — кричить Кін до бранця. — Стуліть груди!» І показує на мигах: ось так, мовляв, треба зробити, тільки хутчіш, хутчіш! Бранець розуміє; рвучко смикнувшись, він звільняється від пут і притискує обидві руки до серця. Кін з полегкістю зітхає.
І раптом жертва розпанахує собі груди навстіж. Із них струменем ударяють книжки. Десятки, сотні книжок, їм нема ліку, вогонь лиже папір, кожна книжка волає пробі, зусібіч лунають пронизливі зойки. Кін простягує руки до книжок, що вже палахкотять яскравим полум’ям. Вівтар, виявляється, багато ширший, аніж він гадав. Він робить кілька стрибків, але книжки залишаються так само далеко. Тепер, якщо він хоче застати їх живими, треба бігти. Він поривається бігти й падає — клята ядуха, так буває завжди, коли занедбуєш власне тіло; від люті він ладен розірвати себе на шматки. Нікчемна людина, коли потрібно щось зробити, опускає руки. Мерзенні нелюди! Про жертвоприношення він знав, але книжки, книжки! Ось він стоїть уже перед самим вівтарем. Вогонь обсмалює йому чуба й брови. Вогнище величезне, здалеку воно здавалося меншим. Вони, певно, в самісінькій його середині. Ну ж бо, лізь у нього, ти, боягуз нещасний, хвалько, нікчема!
Та нащо він себе так картає? Адже він у гущі вогню. Де ви? Де ж ви? Омахи полум’я засліплюють його. Що це таке, чорт забирай, хоч куди сягнеш рукою, скрізь натикаєшся на людей, що кричать. Вони відчайдушно чіпляються за нього. Він відкидає їх геть, вони повертаються знов. Вони підповзають знизу й хапають його за коліна, а згори на нього падають підпалені смолоскипи. Вгору він не дивиться і все ж добре їх бачить. Вони хапаються йому за вуха, за чуба, за плечі. Своїми тілами вони беруть його мовби в лещата. Скажений галас. «Та відпустіть же мене! — кричить він. — Я вас не знаю! Чого ви від мене хочете? Як мені порятувати книжки?»
Ось один уже дістався до його рота й щосили вчепивсь у зціплені губи. Він хоче сказати ще щось, але розтулити вуста несила. Подумки він квилить: «Вони ж у мене загинуть! Вони ж у мене загинуть!» Йому хочеться заплакати, але де ж сльози, очі жорстоко
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засліплення», після закриття браузера.