Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Можете йти, – сказала вже спокійніше. – Ви маєте рацію: коли повернетесь, відразу заберете усе.

– Добре.

Ліліан швидко витягнула темні гладкі конверти кліше й підійшла з ними до вікна. Так, справді, вона не вміла їх читати. Далай-лама часто показував їй тільки окремі, на його думку, важливі тіні й забарвлення. Кілька останніх місяців він цього вже не робив.

Ліліан поглянула на виблискуючі сіро-чорні знімки, від яких залежало її життя. То були кістки її плеча, хребет, ребра, то був її скелет – а всередині оте несамовите, похмуре щось, що позначало здоров’я або хворобу. Нагадала собі попередні знімки, імлаві сірі плями, і пробувала їх відшукати. Їй здалося, що розпізнає їх, ба навіть склалося враження, що плями побільшали. Вона відійшла від вікна й увімкнула світло. Потім зняла абажур, щоб мати ще більше світла, і враз почулася так, мовби побачила саму себе, мертву, віддавна в могилі, тіло вже розпалося на сіре порохно, і лише кістки були ще цілими, тільки вони й залишилися. Поклала кліше на столі. «Знову я роблю дурниці, – подумала вона, але всупереч тому підійшла до дзеркала і вдивилася у своє обличчя, її обличчя і не її, подекуди навіть чуже. – Я не знаю себе такою, якою є насправді, я не знаю того, що бачать інші, я знаю тільки цю примару з дзеркала, яка має усе переставлене місцями – правий бік там, де інші бачать лівий, я знаю тільки цю оманливу картину, так само, як я знаю іншу оману, барви й форми… А однак того, що головне, свого скелета, який потихеньку працює в мені, щоб видобутися на поверхню, я не знаю. Тільки це, якщо дивитись на чорне блискуче кліше, тільки це – єдине справжнє дзеркало. – Ліліан помацала чоло та щоку, відчула під пальцями кістки, і здалося, що стирчать вони сильніше, ніж перед тим. – Тіла потроху убуває, з очей починає дивитися та непідкупна й безіменна, а може, й невидима для мене істота, дивиться з-за плеча, і наші погляди зустрічаються в дзеркалі».

– Що ви там знову робите? – запитала медсестра, безшумно зайшовши знову до покою.

– Я дивлюся в дзеркало. Упродовж останніх двох місяців я схудла на три фунти.

– Ви ж недавно поправилися на півфунта.

– Я встигла його вже скинути.

– Ви надто всім цим переймаєтесь. І мусите більше їсти.

Ліліан блискавично обернулася.

– Чому ви завжди трактуєте нас, як дітей? – запитала вона надміру розгнівано. – Ви справді думаєте, що ми віримо в усе, що ви нам розповідаєте? Ось, прошу, – Ліліан підсунула медсестрі рентгенівські знімки, – подивіться! Я знаюся на цьому досить добре! Ви ж знаєте, що мені не стало краще!

Медсестра перелякано поглянула на неї.

– Ви вмієте читати рентгенівські знімки? Навчилися?

– Так, я навчилася. Часу мала вдосталь.

То була неправда. Але вона вже не могла відступити. Почувалася так, мовби стояла на линві, тримаючись руками за платформу під цирковим шатром, а за мить має рушити понад прірвою, пронизувана сотнями поглядів. Ще могла всього цього уникнути, якби змовчала, і, власне, хотіла цього, але щось, що було сильніше, ніж ляк, штовхало її вперед.

– Це не таємниця, – сказала спокійно вона. – Професор особисто мені сказав, що не бачить у мене поліпшення, а тільки погіршення! Я хотіла тільки в цьому переконатись, тому попросила вас показати мені ці знімки. Я не розумію, навіщо робити перед пацієнтами такий цирк! Адже набагато краще мати ясну картину ситуації.

– Більшість би цього не витримали.

– Я б витримала. Однак ви мені не сказали. Чому? – Ліліан здалося, ніби вона відчувала безголосу тишу очікування, яка виповнювала циркове шатро там, унизу.

– Ви ж самі сказали, що вже знаєте, – відказала з ваганням медсестра.

– Що? – поцікавилася Ліліан, тамуючи подих.

– Ваш знімок… що ви його розумієте.

Тиша очікування враз перестала бути тишею. Стала високим чужим шумом у вухах.

– Звичайно, я знаю, що не покращилося, – сказала Ліліан із зусиллям. – Таке часто трапляється.

– Звичайно, – защебетала медсестра з полегкістю. – Завжди є коливання. Угору й униз. Невеликі рецидиви завжди трапляються. Особливо взимку.

– І навесні, – сказала Ліліан. – І влітку. І восени.

– У вас є почуття гумору, – розсміялася медсестра. – Якби ви ще вміли бути спокійнішою! І виконували рекомендації професора. Врешті, він знає все найкраще.

– Добре, так я й зроблю. Будь ласка, не забудьте своєї сукні.

Ліліан чекала нетерпляче, поки медсестра, забравши знімок і сукню, вийде. Здавалося їй, наче разом із нею завітав до покою подих смерті, який вона принесла у складках свого білого кітеля з покою Мануели. «Яка вона бездушна! – подумала Ліліан. – Якими бездушними буваємо всі ми! Чому вона не йде? І як свавільно та з яким огидним уподобанням перекидає сукню через плече».

– Тих кілька фунтів ви швидко надолужите, – сказала медсестра. – Тільки треба добре їсти! Наприклад, увечері! На десерт буде чудове шоколадне суфле з ванільною поливою.

«Я сама це спровокувала, – подумала Ліліан. – Не тому, що я хоробра, а тому, що боюся. Я збрехала. Я хотіла почути щось протилежне!»

Пролунав стукіт, і до покою зайшов Ґольманн.

– Клерфе завтра виїжджає. Сьогодні вночі місяць уповні. Це традиційне свято на горах у рятувальницькій садибі. Може, й ми відірвемося ще раз і поїдемо туди з ним?

– І ви також?

– Так. Востаннє.

– Мануела померла.

– Я чув. Це полегкість для всіх. Особливо для її родичів – і, мабуть, для Мануели також.

– Ви говорите, як Клерфе, – сказала непривітно Ліліан.

– Гадаю, з часом ми всі заговоримо, як Клерфе, – відказав спокійно Ґольманн. – У його випадку дистанція просто коротша, тому звучить це гостріше. Він живе від одних перегонів до інших. А його шанси з кожним роком маліють. Може б, ми провели з ним цей вечір?

– Я не знаю.

– То його останній вечір. А Мануела вже не оживе, незалежно від того, що ми робитимем.

– Знову ви говорите, як він.

– Чому б я не мав так говорити?

– Коли він виїжджає?

– Завтра пополудні. Хоче проїхати перевал, перш ніж знову почне падати сніг. Прогноз погоди передбачає сніговицю на завтрашню ніч.

– Клерфе їде сам? – поцікавилася Ліліан, долаючи внутрішній опір.

– Так. То ви прийдете ввечері?

Ліліан не відповіла. Надто багато всього звалилося на неї водночас. Треба все обдумати. Але над чим тут було замислюватись? Хіба ж вона й раніше не відвідувала ті вечірки? Тепер залишається лише погодитися.

– А ви не думали, що, може, варто бути обережнішим? – поцікавилася вона.

– Сьогодні ввечері ні. Долорес, Марія і Чарльз також прийдуть. На дверях сьогодні Жозеф. Якщо ми вислизнемо звідси о десятій, то встигнемо в саму