Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Послухаємо Аркадія Сильвестровича:

«2. Постугнянсько-Ірпінська. Ця лінія (2-А) віддалена від Києва на 35–40 км. Вона починається від села Заріччя (колишнє Ханбікова) і йде узбережжям Стугни на захід повз місто Васильків до хутора Хлепча. Тут вал віддаляється від річки і йде по межиріччю Стугни й Ірпеня до витоків річки Плиськи (притока річки Унави, яка впадає в Ірпінь). Правим берегом Плиськи вал простягається через село Плисецьке до західної його околиці. Тут він відходить від річки і лісом повертає до села Перевоз на правому березі Ірпеня, де і закінчується. Те, що вал 2-А починається від села Заріччя, можна пояснити, що від Заріччя до Нових Безрадичів лівий берег Стугни високий, і вал був зайвий. Від села Підсалтанівки до села Плисецького пролягла гілка (2-В), яка гірше збереглася і, можливо, була найранішим оборонним рубежем у межиріччі Стугни й Ірпеня.

На другій лінії оборони розміщені укріплені городища в селах: Старі Безрадичі (городище Торч), Заріччя, місто Васильків та село Плисецьке. Довжина лінії валу 2-А майже 30 км, а гілки 2-В — до 4 км. У багатьох місцях насип валу зберігся дуже добре і досягає 5–6 м заввишки. В місті Василькові та в селі Плисецькому вал губиться. Друга лінія оборони також повністю служила захисту території навколо Києва, обмеженої Дніпром та Ірпенем» [206, с. 31].

Наші предки, відгороджуючись валами, опинялись у захищеному зі всіх сторін водою трикутнику. Тобто — найнадійніший шлях до них пролягав Дніпром. Тому не є дивним опис Ібн-Фадлана, зроблений 922 року у Великій Болгарії, похорону заможного руса (українця). Померлого, за свідченням араба, клали тимчасово, на 10 днів, у могилу та закривали. В цей час будували йому корабель, в якому спалювали. За вірою тогочасних русів (українців), маючи й по смерті корабель, заможний русин (українець) разом зі слугами та жоною міг повернутися на Батьківщину. Тих теж убивали та клали разом у човен. Звертаю увагу читачів — як ідеально все сходиться, коли ми опираємося на неросійські, несфальшовані джерела.

Продовжимо слухати А.С. Бугая:

«З. Барахтянсько-Безп’ятнівський вал. На відміну від двох перших, цей вал не зв’язаний із річками, проходить на південь від міста Василькова через село Барахти біля хутора Безп’ятного в напрямку села Великої Салтанівки. Проте цей вал, починаючись за 1,5 км від села Барахти з боку Барахтянської Ольшанки, несподівано закінчується за 1,5 км на захід від хутора Безп’ятного. Ніяких відгалужень він не має. Складається враження, що будівництво валу не було закінчене.

4. Ірпінсько-Здвижівська лінія (4-А) замикала з півдня і південного заходу територію, обмежену річками Ірпінь та Здвиж. Починалася ця лінія між селами Чорногородкою та Соснівкою, при впаданні в Ірпінь річки Лупи. Лівим берегом Лупи вал ішов до села Бишева і мимо сіл Горобіївки, Мотижина, Копилова, Фасівочки доходив до річки Здвиж. Хоч у деяких місцях вал і розораний, але його напрямок скрізь простежується досить добре. З цією лінією оборони пов’язуються городища в селах Чорногородка, Бишів, Мотижин та в місті Макарові.

5. Здвижівсько-Тетерівська. Починається ця лінія (5) від села Завалівки на лівім березі річки Здвиж і прямує до міста Радомишля на річку Тетерів. Вона, очевидно, замикала територію, обмежену річками Здвиж та Тетерів. Вивчення валів цієї лінії ще не закінчене…» [206, с. 32–33].

Українські науковці не збираються продовжувати цю навдивовижу потрібну працю…

Пояснимо шановним читачам, звідкіля у валах бралося вугілля, яке допомагало встановити роки їхньої побудови.

«Важливим науковим відкриттям є виявлене нами вугілля в насипах валів на всіх ділянках першої, другої та четвертої ліній оборони. Подекуди вугілля залягає навіть у двох шарах. Як видно з розрізу валу, зробленого біля села Забір’я (на першій лінії), один шар залягає біля колишнього горизонту і має товщину 0,3–0,4 м, а другий — вище. Кількість вугілля не скрізь однакова. Інколи в насипу трапляються окремі вуглинки та лінзи вугілля. В селі Перевоз ми познайомились із ковалем, який користувався вугіллям з валу для свого виробництва. Наявність вугілля на ділянках валів, що складаються з перепаленої глини або зцементованого від високої температури піску, свідчить, що вугілля з’явилося тут під час будівництва валів… нижній шар ґрунту з вугіллям у валах складається з вугілля колишньої підошви валу та того вугілля, яке кидали сюди, копаючи рів. Вищі шари вугілля могли утворитися пізніше при відновленні валів, коли доводилося знову випалювати рослинність на них, яка на той час з’являлася… Наявність у валах вугілля є матеріалом для визначення часу будівництва насипів радіовуглецевим методом…» [206, с. 33].

Зрозуміло, що вали насипались, як лінії оборони.

Перша лінія оборони — завдовжки близько 20 кілометрів, проходить межиріччям річки Віти і Будаївського струмка і далі по річці Бобриці до її впадіння в Ірпінь — є найдревнішою, згідно із дослідженнями Аркадія Сильвестровича Бугая.

Друга лінія оборони, згідно із теорією А.С. Бугая, проходила по річці Стугна від села Заріччя через Васильків до хутора Хлебча і далі межиріччям Стугни й Ірпеня через село Плисецьке до села Перевози на річці Ірпінь. Цікаво зазначити, що літописний Плесенськ, ймовірно, став сучасним селом Плисецьке.

Як зазначено в працях Аркадія Сильвестровича, частина центральної Київщини, оточена річками Дніпром, Стугною та Ірпенем, — є так званим київським трикутником. Цей захищений з усіх боків ріками (водою) трикутник зображений у книзі А.С. Бугая «Змійові вали» на сторінці 89. А на попередній сторінці науковець зробив ось такий висновок: «Ретельне вивчення доводить, що вали й окремі городища дуже подібні до конструкцій Немирівського та Постирського городищ, які датуються VІІ–VІ ст. до н.е. В основі Змійових валів та деяких городищ біля них, як і в Немирівському так і Постирському городищах ми знайшли вугілля і перепалену глину. Отже, дуже ймовірно, що і перша, і друга лінії захисних валів на Київщині теж були збудовані не пізніше VІІ–VІ ст. до н.е. Звідси висновок: на землі Київській, десь у районі Києва, мусило бути місто, засноване 2 700 років тому» [206, с. 88].

Як би нам це твердження А.С. Бугая, зроблене у 1969 році, не здавалося дивним, та воно має право на існування. Згадаймо «батька світової історії» великого Геродота. Ось що він писав про поховання скіфських царів:

«Поховання померлих чи вбитих на війні царів скіфи роблять в землю краю, який називають — Геррос (в перекладі на сучасну мову — «Земля Русів»). Геррос — … знаходиться там, де Борисфен (Дніпро) вже є придатним для плавання великими човнами. Там померлому чи вбитому на війні царю-небіжчику копають прямокутну яму, в якій урочисто ховають тіло, приготовлене до поховання. При похованні