Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

Великий чорний кіт крутиться на місці, намагаючись досягти лапкою медальйон, що крутиться над ним на ланцюжку. На золотому овалі медальйона емаль, блакитний дельфін nageant.

Річка тече серед дерев, під балдахіном гілля та коріння, що звисають над водою. На одному з коренів стоїть нерухомо жінка в довгій та приталеній сукні.

Вода коротко спінилася й майже відразу згладилася.

Він бачив море трав, безкінечну рівнину, що простягалася до горизонту. Бачив її згори, наче був птахом… Або з верхів’я гори. Гори, по схилі якої підіймалася шеренга невиразних постатей. Коли вони відвертали голови, він бачив нерухомі обличчя, сліпі мертві очі. «Вони мертві,— зрозумів він раптом. — Це процесія трупів…»

Пальці Литти знову стиснули його долоню. Із силою обценьків.

Блиснуло. Раптовий порив вітру шарпнув їхнє волосся. Вода в басейні збурилася, закипіла, зібралася піною, стала хвилею величезною, наче стіна. І звалилася просто на них. Вони обоє відскочили від фонтана, Корал спіткнулася, він її підтримав. Ударив грім.

Чародійка крикнула закляття, махнула рукою. У всьому будинку загорілися вогні.

Вода в басейні, що мить тому вирувала виром, була гладенькою, спокійною, ледь збуреною цівочкою, що стікала з фонтана. А на них, хоча мить тому залила їх справжня припливна хвиля, не було ані крапельки.

Ґеральт важко зітхнув. Устав.

— У самому кінці…— пробурмотів, допомагаючи встати чародійці.— Той останній образ… Гори й шеренга… люди… Я не розпізнав… Поняття не маю, що б воно було…

—І я, — відповіла вона не своїм голосом. — Але це було не твоє видіння. Та картина призначалася мені. Теж не маю й уявлення, що вона мала б означати. Але маю дивне передчуття, що нічого хорошого.

Грім стих. Гроза відходила. Углиб суходолу.

* * *

— Шарлатанство це, уся та її дивінація, — повторив Любисток, підкручуючи кілочки лютні.— Шахрайські видіння для наївних. Сила навіювання, нічого більше. Ти думав про мечі, то й побачив ті мечі. І що ще ти начебто бачив? Процесію трупів? Страхітливу хвилю? Скелю дивної форми? Чи то якої?

— Щось схоже на величезний ключ, — промовив відьмак. — Або геральдичний хрест, подвійний із половиною…

Трубадур замислився. А тоді намочив палець у пиві. І щось накреслив на столі.

— Схожий на такий?

— Ха. Навіть дуже.

— А хай мене! — Любисток шарпнув струни, привернувши увагу всієї корчми. — А хай мене гусак копне! Ха-ха, друже Ґеральте! Скільки ж ти разів уже витягав мене з халеп? Скільки разів допомагав? Скільки добра мені зробив? І не перерахувати! Ну, тепер черга за мною. З моєю, може, допомогою отримаєш назад свою славетну зброю.

— Га?

Любисток встав.

— Пані Литта Нейд, твоя найновіша любка, за якою я визнаю оцим честь зватися видатною ворожбиткою та недосяжною ясновидицею, у своїй дивінації методом безперечним, прозорим та не породжуючим сумнівів вказала місце, яке я знаю. Ходімо до Феррана. Зараз же. Він мусить організувати нам аудієнцію через свої таємні зв’язки. І видати тобі перепустку для того, щоб вийти з міста службовою брамою, уникаючи конфронтації з тими гетерами з кордегардії. Ми вибираємося на невеличку прогулянку. Невеличку та, по суті, недалеку.

— Куди?

— Я упізнав скелю з твого видіння. Науково таке зветься «карстовий останець». А навколишні мешканці звуть його Грифоном. Характерна деталь, майже дороговказ, що веде до оселі особи, яка й справді щось може знати про твої мечі. Місце, у яке ми збираємося, зветься Равелін. Говорить воно щось тобі?

Не саме лишень виконання, не сама реміснича вправність про достоїнства відьмачого меча свідчить. Подібно до того, як загадкові ельфійські чи ґномські клинки, чий секрет зник, меч відьмачий таємною силою пов’язаний є з рукою та розумом відьмака, який ним володіє. І, власне, завдяки арканам магії тої надто проти Темних Сил він дієвий.

Пандольфо Фортеґверра. Трактат про шляхетну зброю

Видам вам один секрет. Про відьмачі мечі. То дурня, нібито мають вони якусь таємничу силу. І що ніби така чудова з них зброя, що ніби й немає кращої. То все фікція, для зовнішнього ефекту придумана. Знаю я те з абсолютно певного джерела.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 8

Скелю з назвою Грифон вони впізнали відразу, видно її було здалеку.

* * *

Місце, до якого вони прямували, лежало десь на половині дороги поміж Кераком та Цідарісом, трохи на узбіччі від тракту, що поєднував два міста. Тракту, що звивався поміж лісами та скелястими пустками. Дорога забрала в них якийсь час, а вони зайняли його балаканиною. Головним чином у виконанні Любистка.

— У народі кажуть, — говорив поет, — начебто мечі, які використовують відьмаки, мають магічні властивості. Оминаючи тут оті вигадки про статеве безсилля, якась тут правда мусить бути. Ваші мечі— це мечі незвичайні. Прокоментуєш?

Ґеральт стримав кобилу. Пліточці, що знудилася перебуванням у стайнях, весь час хотілося йти галопом.

— Авжеж, прокоментую. Наші мечі— то мечі незвичайні.

— Кажуть, — Любисток удав, що не чує насмішки, — начебто магічна сила вашої відьмачої зброї, згубна для потвор, із якими ви б’єтеся, міститься в самій сталі, з якої ковані ваші мечі. У самій сировині, чи то з руд, з метеоритів, що падають із неба. Як воно так? Метеорити не магічні, вони явище природне й науково пояснене. То звідки магія?

Ґеральт глянув на небо, що темнішало з півночі. Було схоже, що збирається чергова гроза. І що готується намокання.

— Якщо я добре пам’ятаю, — відповів він запитанням, — ти ж навчався всіх семи вільних мистецтв?

— А диплом я отримав summa cum laude[13].

— У межах астрономії, що входить до quadrivium, ти ж слухав лекції професора Лінденброга?

— Старого Лінденброга, якого звали Недопалком? — засміявся Любисток. — Авжеж! Усе ще бачу його перед собою, як чухає дупу та постукує указкою об карту та глобус, марудячи монотонно. Sphera Mundi, е-е-е-е, subdividitur[14] на чотири Елементарні Плани: План Землі, План Води, План Повітря й План Вогню. Земля разом із Водою формує земну кулю, яку звідусіль, е-е-е-е, оточує Повітря, або ж Aer. Над Повітрям, е-е-е-е, пролягає Aether, Повітря Вогнисте, vel[15] Вогонь. Над Вогнем же є Тонкі Сидеральні Небеса, Firmamentum[16] сферичної натури. На отих містяться Erratica Sydera, блукаючі зірки, і Fixa Sydera, зірки нерухомі…

— Не знаю, — пирхнув Ґеральт, — що більше мене дивує: талант до мавпування чи пам’ять. Але, повертаючись до питання, яке нас цікавило, метеорити, які наш поштивий Недопалок окреслював як зірки падаючі, Sydera Cadens, чи якось так, відриваються від підпорки й летять униз, аби загрузнути в нашій старій добрій землі. А дорогою вони пронизують усі інші