Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

— Якщо так вона тебе сприймає… Ти не можеш просто піти?

— Куди? — обурилася вона. — До ткацької мануфактури? Підмайстром до кравця? Чи відразу до лупанарію? У мене нікого немає. Я ніхто. І буду ніким. Тільки вона може це змінити. Я стерплю все… Але не додавай проблем, якщо зумієш. У місті,— глянула вона на нього за мить, — я зустріла твого приятеля. Того поета, Любистка. Він питав про тебе. Непокоївся.

— Ти його заспокоїла? Пояснила, що я в безпеці? Що мені нічого не загрожує?

— Навіщо б мені брехати?

— Вибач?

— Ти тут не в безпеці. Ти тут, із нею, через тугу за тією. Навіть коли близько з нею, думаєш ти тільки про іншу. Вона знає про це. Але грає в цю гру, бо її це розважає, а ти чудово вдаєш, ти диявольськи переконливий. Утім, чи думав ти про те, що буде, коли видаси себе?

* * *

— Сьогодні ти також ночуєш у неї?

— Також, — підтвердив Ґеральт.

— Це вже буде тиждень, ти в курсі?

— Чотири дні.

Любисток провів пальцями по струнах лютні в ефектному глісандо. Роззирнувся по корчмі. Ковтнув із кухля, витер ніс від піни.

— Знаю, це не моя справа, — сказав незвичайно як для нього чітко й твердо. — Знаю, що я не повинен втручатися. Знаю, що ти не любиш, коли хтось втручається. Але певні справи, друже Ґеральте, замовчувати не можна. Корал, якщо бажаєш знати мою думку, належить до тих жінок, які постійно й на видному місці мали б носити попереджувальні ярлики. Із написом «Дивитися, але не торкатися». Щось таке у звіринцях розміщують на тераріумах, де тримають гримучих змій.

— Я знаю.

— Вона грається з тобою й тобою бавиться.

— Я знаю.

— А ти попросту реагуєш на Йеннефер, яку не можеш забути.

— Я знаю.

— То чому?..

— Не знаю.

* * *

Вечорами вони виходили. Інколи до парку, інколи на пагорб, що стояв над портом, інколи просто прогулювалися по Пряних Рядах.

Провідали разом австерію «Natura Rerum». Кілька разів. Феб Равенга радів із того безмірно, кельнери за його наказом аж увивалися навколо них. Ґеральт нарешті пізнав смак тюрбо в чорнилах каракатиці. А потім— гусячого стегенця в білому вині й телячого костреця в овочах. Тільки з початку— і ненадовго— заважав йому нав’язливий та постійний інтерес інших гостей із зали. Потім, як і Литта Нейд, він не звертав на них уваги. Вино з тутешніх підвалів дуже в тому допомагало.

Пізніше вони поверталися до вілли. Корал скидала сукню вже в передпокої, абсолютно гола прямувала до спальні.

Він ішов слідом. Дивлячись. Любив на неї дивитися.

* * *

— Корал?

— Що?

— Відповідно до чуток, ти завжди можеш побачити те, що побачити захочеш. Що вистачить тобі для того кількох заклять та артефакту.

— Чуткам, — вона підвелася на лікті, зазирнула йому в очі,— здається, треба буде знову скрутити якийсь суглоб. Це мусить відучити чутки молоти язиком.

— Я дуже тебе прошу…

— Я жартувала, — відрізала вона. У голосі її не було навіть сліду веселощів.

— А що такого, — заговорила, коли він промовчав, — ти хотів би побачити? Або провістити? Як довго ти проживеш? Коли чи як ти помреш? Який кінь виграє Великі третогорські перегони? Кого колегіум електорів вибере ієрархом Новіграда? Із ким тепер Йеннефер?

— Литто.

— Про що тобі йдеться, можна дізнатися?

Він розповів їй про крадіжку мечів.

* * *

Блиснуло. А за мить із гуркотінням прокотився грім.

Фонтан тихесенько поплюскував, басейн пахнув мокрим камінням. Мармурова дівчинка скам’яніла в танцювальній позі, мокра та лискуча.

— Скульптура та фонтан, — поспішила з поясненням Корал, — не для заспокоєння моєї любові до претензійного кічу й не ознака поступки снобістській моді. Вони служать конкретним цілям. Скульптура зображує мене. У мініатюрі. У віці дванадцяти років.

— Хто б тоді припустив, що ти так добряче розвинешся.

— Це тісно пов’язаний зі мною магічний артефакт. А фонтан— вірніше, вода— служить мені для дивінації. Думаю, ти знаєш, що воно таке й у чому дивінація полягає?

— Загалом.

— Крадіжка твоєї зброї сталася якихось днів десять тому. Для вичитування й аналізу подій минулих, навіть дуже давніх, найкращою й найпевнішою є онейромантія, але для цього необхідний дуже рідкісний талант снобачення, якого я не маю. Сортілегія або клеромантія, нам, швидше за все, не допоможе, так само як піромантія чи аеромантія, які, скоріше, придалися б для відгадування доль людей за умови, що маєш щось, що тим людям належало… волосся, нігті, частини одягу й таке інше. До предметів, у нашому випадку— мечів, це застосувати не вдасться. А тому, — Литта відвела з лоба руде пасмо, — залишається нам дивінація. Як ти напевне знаєш, вона дозволяє бачити й передбачати майбутні події. Допоможуть нам стихії, бо сезон настав по-справжньому грозовий. Ми поєднаємо дивінацію з керауноскопією. Наблизься. Візьми мене за руку й не відпускай. Нахилися й вдивляйся у воду, але за жодних умов не торкайся її. Сконцентруйся. Думай про свої мечі! Інтенсивно про них думай!

Він чув, як вона скандує закляття. Вода в басейні реагувала, із кожним словом формули пінячись та хвилюючись усе сильніше. З дна почали спливати великі бульбашки.

Вода вигладилася та скаламутнішала. А потім повністю проясніла.

З глибини дивляться темні, фіалкові очі. Вороново-чорні локони каскадом спадають на плечі, лисніють, відбивають світло, наче павичеве пір’я, звиваючись та хвилюючись при кожному русі…

— Про мечі,— нагадала Корал стиха й уїдливо. — Про мечі ти мав думати.

Вода завирувала, чорноволоса та фіалковоока жінка розпливлася у вирі. Ґеральт стиха зітхнув.

— Про мечі,— прошипіла Литта. — Не про неї!

Проскандувала закляття при світлі нової блискавки. Скульптура у фонтані молочно засвітилася, а вода знову заспокоїлася й посвітлішала. І тоді він побачив.

Свій меч. Долоня, яка його торкається. Персні на пальцях.

…з метеорита. Чудовий баланс, вага клинка точно дорівнює вазі руків’я…

Другий меч. Срібний. Ті само руки.

…сталевий сердечник, окутий сріблом… По всій довжині клинка рунічні знаки…

— Я бачу їх, — прошепотів він голосно, стискаючи долоню Литти. — Я бачу мої мечі… Дійсно…

— Мовчи. — Вона відповіла ще сильнішою хваткою. — Мовчи та сконцентруйся.

Мечі зникли. Замість них він побачив чорний ліс. Кам’яний простір. Скелі. Одна зі скель, величезна, велична, висока та струнка… Вигладжена вітрами в дивну форму…

Вода коротко піниться.

Шпакуватий чоловік зі шляхетними рисами в чорному оксамитовому каптані й золотому парчевому камзолі спирається обома руками на бюро червоного дерева. «Лот номер десять, — заявляє він голосно. — Абсолютна рідкість, небувала