Читати книгу - "ДНК"

— Ну не в той… Не в атрактивний. Хоч ти й родом з Микуличина. «Курва микуличє-е-еньська»! — зі смаком розтягнув Остапко і повагом додав: — Та бо за Франца-Йосипа найпопулярніші курви в борделях Відня були з Микуличина.

Я терпіла-терпіла, стискала зуби, рахувала до двадцяти по-французьки, збирала докупи всю свою старанно збирану елегантську інтелігентність, а тоді таки не витримала:

— Ну то фівкни собі в хуя!

— Шо? Ти чого? — Остап аж припинив зашивати черевика, від якого під час свого патякання й розважання «за життя» до того й не думав відриватися.

— Як я тебе, Остапе, фист нервую, то йди дивитися на псів. Або на риб. Або на панянок на Сен-Жермені, якшо знаєш, як туди дійти й де то взагалі таке.

Я встала собі пішла, лишивши Остапа чесати голову на порозі його майстерні. Не така я йому, бач. А мені не до сраки, яка я йому? І тут же мені стало трохи соромно за всі мої думки й слова — випрямила спину і з приємністю помацала монетки в кишені: я самостійна панянка, іду витратити свої зароблені гроші на себе. Я нічим не гірша за інших. А свої судження про атрактивний бік такі, як Остапко, можуть лишити для своїх дівок. Теж, між іншим, не першої проби.

«Та то така страшна баба була, шо її би й пес в ногу не грав!» — любив казати мій дідо Василь. Він би так тут про багатьох казав — бо худі, бо в штанах, бо «не фист цицькаті». Правда, деколи «страшна баба» ставала «дурною бабою», що, зрештою, не міняло суті питання.

А мені подобаються парижанки. Як от оця мадам — їй десь поміж сорок і п’ятдесят, елегантсько, по-чоловічому скроєний сірий костюм, камізелька й брюки, капці без підборів, така вся суха, жилава й дуже жива. Дивиться щось у своїй фотокамері, крутить її і трохи нервується, бачу. Можливо, її роздратувало те, що в кав’ярні надто голосно ввімкнули новомодну музику «Les Chaussettes Noires» — цей рок багато кого дратує, особливо зі старшого покоління. А може, те, що десерт, який їй щойно приніс традиційно по-паризькому нахабний офіціант, не викликав особливого захвату. Якесь провалене крем-брюле, чи що. Перепалене. Ці популярні кав’ярні з Сен-Жермену ніц совісті не мають — заробили собі славу й вирішили особливо не перейматися тим, що подають своїм славетним відвідувачам.

— От колись, у золотий час Монпарнасу, такого би не допустили! — кажу я чи то тістечку, чи уявному співрозмовнику, свято впевнена, що ніхто не розуміє тут моєї мови. — Та і в Микуличині за таке би баняк на голову вивернули.

Жінка з камерою раптом порскає сміхом.

— Перепрошую? — чистою українською каже вона, і я вже не зовсім певна, чи варто мені сідати за мій омріяний столик.

— Та прошу-прошу! — вона навіть підсуває стільця. — Ви мене дуже розвеселили, дякую. Настрій піднявся. А те, що цей десерт потворний, то я й сама бачу. Ну нічого, поряд є непогана цукерня. У Бріжит.

— У Бріжит? — не повірила своїм вухам я.

Бріжит була тією незграбою, що вкрала подобу наших із цьоці Ольою фірмових заварних. Але то лише подобу! Смак був геть не той. Але продавала все, паскуда, значно ліпше за нас, бо мала власну цукерню.

— Ви в порядку? — пані наче читала в мене з обличчя.

— Так, я… — раптом мені прийшло в голову шалене: — А що, як я пригощу вас справді добрим тістечком?

Так і почалося моє знайомство з Софією Яблонською-Уден. Мандрівницею, акторкою, режисеркою. А коли пані Софія сказала, що вона тепер ще й будує і продає будинки, мене наче водою облили: ось воно! То певний знак.

Того дня вона з таким щирим захватом їла моє тістечко, що мені хотілося давати їх їй іще і ще. Тому що вона їла й говорила так, як я ще ніколи не бачила й не чула, аби люди їли й говорили. Я вже всюди запізнилася, я не знала, котра година, але я сиділа й слухала її, якимось дивним чином наче приклеєна до стільця, і навіть невсипуче око кельнера не могло мене від того стільця віддерти. А кава давно закінчилася.

— Ну, а ще я маю двох синів. Жака і Мішеля. — Софія дістала гаманець і махнула рукою кельнеру. — Може, я купуватиму в тебе тістечка щоразу, коли приїздитиму в Париж?

— Це чудово, — посміхнулася я. — Домовилися.

— А що роблять твої батьки? Це ж ваша сімейна справа?

— Батьки померли. Тато давніше, мама півтора року тому. Недолікований туберкульоз.

Моєму батькові було 52, коли я народилася. Між нами було півстоліття. А мама завжди була дуже молода — скільки би їй років не було. Принаймні для мене. Мама була другою його жінкою, а що сталося з першою, я так до кінця й не знаю — утекла вона, загинула, була арештована чи десь із кимось лишилася доживати тихі дні. Тато не говорив про неї, а всі, хто хоч щось про неї знали, весь час самі собі протирічили.

З того часу не минало й дня, щоби я не згадала про Софію подумки чи на словах. Але на словах дуже обережно — не хотіла лякати й без того надто насторожену цьоцю Олю. Старше покоління так звикло до всього ставитися з підозрою, що навіть тепер, у Парижі, коли цьоця Оля вибиралася, скажімо, до Сарселю на допомогу нашим безпорадним ученим з Наукового товариства Шевченка садити картоплю, однаково мусила озиратися, чи немає за нею сліду. Ті наші вчені — Українська академія наук, що працювала у Франції з 1951 року, — то теж була ціла історія. Таким людям, як вони, що писали про наш народ усіма мовами, вели лік, вели листування, по крупинці зберігали нашу пам’ять, слід би жити в розкошах. Ну, хоча би так, як живе місцева професура — з прислугою, з поданим вчасно обідом. А вони навіть з усіма заокеанськими допомогами мають менше за найгіршого французького робітника… Того й мусять копати собі город. І сапати, і садити, і збирати. Наші жінки — теж не дуже прості, бо й цьоця Оля була вчителькою — не могли лишити їх у біді. Помагали, хто як міг. Бо то було важливо. Бо в кожного в родині був хтось, кого заслали в Сибір лишень за те, приміром, що знайшли на стрісі підшивку