Читати книгу - "Аеропорт"

* * *

20 лютого 2014 року. Київ.

Ранок почався зі стрілянини за вікном. Олексій міг за звуком визначити будь-яку стрілецьку зброю.

— «Калаші», так-так, почалося… А ось і СВД[27]…

Поспіхом начепивши бронежилет, який днями доставили Ніка й Степан, і відклавши вбік оранжеву будівельну каску — «Це тепер мішень», — Олексій з обома камерами пішки спустився із сьомого поверху готелю «Дніпро». І, вискочивши на вулицю, одразу опинився під обстрілом.

Кулі свистіли над Європейською площею. Судячи зі звуків, стріляли з дробовиків, пістолетів та автоматів. Вистріли долинали з обох боків. «Беркут» відступав, тягнучи кількох поранених. Дехто зі стражів порядку, озираючись, на ходу відстрілювалися з коротких рушниць гумовими кулями та з бойових пістолетів ПМ. Прямо перед готелем вони завантажили своїх поранених в автобуси, сіли самі й рвонули вниз до Дніпра, повз Український дім, залишаючи на площі з півсотні розгублених молодих солдатиків Внутрішніх військ, озброєних лише кийками та щитами.

Від Майдану, прямо з клубів чорного диму, що тягнувся в сіре небо, вже нісся в їхній бік розлючений натовп в однакових оранжевих шоломах, розсікаючи повітря палицями, залізними трубами та жерстяними щитами з червоними хрестами на них. Ще мить — і на Європейській площі можна було знімати «Льодове побоїще — 2». Чим Олексій і займався наступні десять хвилин, вправно ухиляючись від ударів кийків з обох сторін, лавіруючи між щитами, перестрибуючи через повержених лицарів…

Упіввуха він прислухався до інших звуків. Стрілянини на Європейській більше не було. Залишилося осатаніння кулачного бою.

Раптом Олексій розрізнив сухі черги «калашникових» із боку Майдану і відразу залишив поле битви — до того, як трісне, скресне крига й геніальна музика Прокоф’єва потягне на дно всіх поки живих лицарів.

Зараз він біг так швидко, як тільки міг, у бік Майдану, де починалася Інститутська і де він уже міг розрізнити один за одним, наче спів зозулі в лісі, одиночні постріли СВД.

* * *

Біла занавіска відділяла хол готелю «Україна» від головної на сьогодні його частини — моргу Небесної Сотні.

За занавіскою міцно збитий чоловік років п’ятдесяти, з блідим восковим лицем-маскою та червоними очима, із застиглим в одній точці поглядом сидів на колінах біля тіла, покритого закривавленим простирадлом, не зважуючись його відхилити.

На ньому була зимня міліцейська куртка темно-синього кольору, без погонів, із хутряним коміром. Коротко стрижене волосся ще не торкнула сивина.

Нарешті він підняв край простирадла, відразу впізнав сина й знову закрив його обличчя. Потім повернув голову в бік, де лежало ще одинадцять тіл, теж прикритих закривавленими простирадлами. На деяких простирадлах на рівні облич лежали папірці, на яких було щось написано червоним фломастером.

Серед усього цього червоного на білому була одна яскраво-блакитна пляма — військова каска, фарбована в блакитний колір. Вона всередині та зовні була забруднена темною кров’ю, що швидко запікалася, а з лівого боку на рівні скроні зяяла діра від кульового отвору.

Устим Голоднюк, дев’ятнадцяти років, студент із Західної України, з містечка Збараж у Тернопільській області, мав зустрітися з батьком об одинадцятій на Жовтневій вулиці. Про це вони домовилися ще о дев’ятій ранку.

Устим був захисником Майдану з листопада. Домовилися, що батько відвезе його додому, щоби перепочити. До зустрічі з батьком хлопець не дожив.

— Я йому казав: «Ти обережніше там, не висовуйся, нам додому їхати», — розповідав батько якомусь журналісту, який швидко записував усе олівцем у блокнот, як на минулій справжній війні. На додачу до образу в журналіста на грудях висіла «Лейка».

Медсестра Ніка сиділа в кутку, переводячи подих. Поряд іще один журналіст розпитував лікаря. Ніка згадала, що бачила його раніше. Це був той дивний російський журналіст, який, начепивши синьо-жовту стрічку, поставив Путіну питання українською мовою під час останньої прес-конференції, в грудні. Питання було абсолютно ідіотське: чи введе Путін війська в Крим? Путін, звісно, назвав це вигадками й нісенітницями, пообіцявши: «Мы шашкой махать не будем». Тут вона знову перевела очі на батька загиблого хлопця, який продовжував свою скорботну розповідь.

— «Тато, не хвилюйтеся! В мене є чарівна ООНівська каска, нічого зі мною не станеться». Ось такі останні слова я від нього почув. — Володимир, батько Устима, підняв каску з підлоги й довго дивився на запечену кров, потім підніс пробиту каску до лиця, наче намагаючись уловити танучий запах і зникаюче тепло сина, спробував щось сказати, але мова його обірвалася на словах «блакитна каска». Він упав у крісло, опустив голову, і його масивні плечі здригнулися.

Колишній міліціонер, що все життя віддано служив своїй Вітчизні, зараз він старався заглушити невідомий йому раніше приступ. У нього майже вийшло…

Він розповів, що як громадянин підтримував сина в його бажанні бути на Майдані. Як батько — заперечував.

— Я не знаю, чи мусить Янукович стояти переді мною на колінах, але я напевно знаю, що він має сидіти перед міжнародним трибуналом за те, що він зробив з моєю країною і з моїм сином, — жорстко промовив наостанок батько.

Устим не мав шансів вижити, як і решта одинадцять хлопців, які лежали тепер поряд із ним у холі готелю «Україна», обладнаному під тимчасовий морг. Так сказала журналісту головний лікар мобільної клініки самооборони Майдану Ольга Богомолець.

— Снайпер чи снайпери працювали професійно, — повторила вона вже на виході тому самому журналісту. — В усіх поранення в серце або в голову. Усі вбиті кулею калібру сім шістдесят два[28]. Стріляли на ураження.

Ніка, глибоко зітхнувши, знову вирушила на Інститутську, де тривала стрілянина. На ній не було бронежилета. Сказала, незручно, і він їй не личить! Зате на голові красувалася біла пластикова каска з червоним хрестом. Мішень…

* * *

Олексій уже був на початку Інститутської, напроти готелю «Україна», біля Жовтневого палацу — старої жовтої будівлі з білими колонами. Він короткими перебіжками пробирався вгору по вулиці. Повз нього згори в бік «України» бігом проносили тіла поранених і вбитих. Вище по вулиці працювали короткими чергами «калашникови» й одиничними пострілами СВД. Туди ж, нагору, переміщувалися, зігнувшись і перебіжками, молоді хлопці в будівельних касках та мотоциклетних шоломах із дерев’яними й жерстяними щитами. Вони були неозброєні. Лише дехто мав дерев’яні палиці.

Цик — спрацювала СВД. Один із хлопців на протилежній від Олексія стороні вузької вулиці впав на спину, випустив щит, засмикав ногами.

Цик — відразу другий вистріл. У хлопця, який нахилився до пораненого, з пластикового шолома вирвався фонтанчик крові. Він упав поряд без руху. Перший поранений кричав, благаючи