Читати книгу - "Необдумана Міловиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В обід бувало, що їла ти й у колгоспі, Міловице, й Ілько теж там полуднував. Але часто бігала ти додому, як удома був твій синок Макар.
Мати твоя в колгосп не пішла, Міловице. Вона все жалілася, що дуже слаба й що нездужає. А як вас і так із хати багато ходило на роботу, то матері твоєї Горпини й не зачіпали. От мати й товклася собі цілий день по вбогому своєму господарству.
І було вже, щоб не сердилася мати, ти, Міловице, зважилася й віддала дитину свою, як і інші колгоспниці, в ясла. Але твій синок Макар почав дуже слабнути й захирів. А мати ж твоя, Міловице, все рівно сиділа вдома. То й шкода було тобі своєї дитини, щоб не мучилась, і вирішили ви з Ільком, що залишатимете онука на твою матір.
І мусила ти, бідна Міловице, тепер часто бігати з роботи додому, до дитини наглянути.
Бігла ти вранці у колгосп, Міловице, і бувало таке, як приходила ти на обід, то вже твій борщ у печі докипав.
Але й не раз вмивалася ти пекучими слізьми.
Бо ж мати твоя, Міловице, пам’ятаєш, була дуже сердитою на ті колгоспи, що розбили її думку про достаток геть, хоч і забрали потім свою корову ви назад до двору. Але волів Тимкових уже були з’їли колгоспники. І от свою злість твоя мати Горпина все частіше згонила на тобі, Міловице, на старшій своїй дочці, неначе ти була у тих колгоспах винна.
А ти, Міловице, своїй матері увесь час змовчувала, бо почувалася вже й за колгоспи винною…
Ходила ти, бідна Міловице, щодень на важку роботу, але нічого звідти не приносила. І хоч працювала ти й удома після роботи нарівні з матір’ю, але все ж була в хаті зайвою. Добре знала ти, рідна Міловице, що треба вам із Ільком відділятися, але була ще ти молодою і нізвідки не мала помочі.
Ось так і терпіла ти мовчки біду, Міловице, і все надіялася на своє хазяйство.
Бувало таке, що приходила ти з роботи додому й хотіла сипати їсти, бідна Міловице, але не мала що. Бо мати твоя зробилася дуже скупою і віднедавна почала варила їсти окремо від вас.
«А ти, Міловице, хоч і живеш у моїй хаті, а маєш уже свою сім’ю, то й вари собі обід сама!» – казала.
От ти й варила, Міловице.
Але бувало таке, що приставлений уранці до печі баняк свій знаходила осторонь і борщ у ньому не був зварений.
«Мамо, а чому ж мій борщ не варений? – питалася ти у матері своєї, Міловице. – Я ж уранці в піч його уставляла?»
«А я тобі що, за кухарку наймалася?! – сердито кричала на такі слова твоя мати Горпина. – Я вашу дитину задурно бавлю, то ще й варити вам буду?!»
І, бувало, починала ти, бідна Міловице, пізно поночі знов варити вечерю свою. А тоді при свічці сиділи ви з Ільком коло столу, як усі вже спали.
Пам’ятаєш, Міловице, як тихо й гірко ти тоді плакала, а Ілько твій хмурився? Бо й так важка робота й нестатки ваші допікали до самих печінок, а ще й терпіти треба було домашню колотнечу.
«Коли б було можна, то я б додому і зовсім не йшла», – тихо жалілася ти Ількові, Міловице.
«Ти б не йшла! – гірко відказував тобі Ілько. – То це ж хоч хата твоїх батьків… А куди ж оце я ходжу?!»
І прикушувала ти язика, Міловице, бо боялася, щоб Ілько не кинув тебе саму тут, у матері, та й не пішов назад від тебе до своїх батьків, бо ж на те ви були ще й не вінчані. Через це й умовкала ти, Міловице, й переставала жалітися на матір свою, мовчки ковтала сльози й старалася всім годити.
Як і раніш, ставила ти свій баняк на припічку, й бувало таке, що заставала після роботи страву в нім готовою.
«Як добре, що хоч Тимко наш не бачить цієї біди! – часом жалілася твоя мати Горпина вранці. – Йдуть усі з дому, як ті волоцюги, роблять десь усі гуртом, а їсти волочуться назад до хати! І шукай їм, що дати їсти! Чого ж це колгосп так погано годує?»
Пам’ятаєш, Міловице, як твоя мати Горпина почала була все частіше згадувати свого сина Тимка і ставила його за приклад для всіх, говорила до брата твого вголос, неначе Тимко й справді був десь тут і міг чути її.
«Ти бачиш, Тимку! – показувала твоя мати на образи. – Уже й помолитися не можна мені вільно, у церкву людей не пускають! Треба тепер до церкви йти так, щоб ніхто не бачив, бо інакше ще й висміють! Тепер, Тимку, найбільший ледацюга в селі став прикладом для всіх, бо в ледацюги нічого немає, а господар – куркуль! Були б і ми, Тимку, куркулями, якби не розплатилися з тою голотою твоїми, синочку, волами!»
Пам’ятаєш, Міловице, як у ті трудні часи твій батько Кіндрат, та й усі ви в хаті, ставали молитися до образів?
І дитину свою, Макара, ти, Міловице, охрестила…
Батюшка таки розвінчав вас із Стаськом, бо той через два місяці хотів знов женитися – знайшла йому мати нову жінку.
Але повінчатися й собі з Ільком ви не встигли.
І хрестини дитині своїй справляти вам не було з чого.
«Нехай справляє твій дядько Степан! – сказала твоя мати Горпина до Ілька, коли він спитав, чи можна закликати ваших кумів до хати. – Мало того, що сидите мені на шиї, то ще й гуляти хочете! От як підете, Ільку, на своє хазяйство, тоді й справляйте собі геть і хрестини, як здужаєте!»
«Але ж це й ваш онук», – на те казав Ілько.
«То не тільки мій онук, але й твого батька!» – відмовляла на те твоя, Міловице, мати Горпина.
А батько, може, щось би й хотів сказати, але тільки рукою махав. І в твого батька серце кров’ю обливалося за тим, що робилося у вас в селі, де вже там було радіти онукові та з жінкою своєю сваритися.
А тобі, Міловице, терпіти було все важче…
А одного разу, пам’ятаєш, Міловице, не вистачило тобі терпіння зовсім?
Перед роботою ти теж того дня встала ранесенько і приставила звично борщ та кашу свої до печі. І поки ви з Ільком собі поралися, поки никалися по хаті й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.