Читати книгу - "Ольга Кобилянська"

автор спогадів. – В. В.], з верандою, рундуком, городом і садом. Під ту пору не відлучилися ще були від батьків два молодші брати Ольги: Олександр, пізніший староста в Заставні, і Володимир, потім доктор прав і урядник прокуратури скарбу. Тоді вони обидва студіювали право в Чернівецькому університеті і вчили двох-трьох гімназистів, що «стояли на станції» у пп. Кобилянських. Згадую про них головно через те, що вони, особливо ж Олександр, в'язали панну Ольгу з певними кругами «на світі», бо сама вона жила наче жриця свойого огнища в святині і досить рідко виходила з дому. Зрештою, геть уже потім, коли Володимир на посаді став заробляти гроші, а пані Ольга захворіла, він помагав їй матеріально. Хоровита пані Ольга не була, тільки мала якесь недомагання серця і їздила на купелі у Навгайм. <…>

Мені довелося зрештою пізнати всю рідню панни Ольги. Щоденним гостем у її батька був тоді старший брат її Юліан (уже покійний), учитель української гімназії в Чернівцях, автор одинокого в нас латинсько-українського словника. Припадком був тоді у довшій відпустці брат їх Степан, капітан, що довгі літа був стаціонований у Відні, а також найстарший Максим, начальник суду у Сучаві, з якоїсь речі перебував тоді в Чернівцях. До комплекту родини бракувало в батьківськім домі тільки старшої дочки, п. Урицької».

Отже, мешкала письменниця разом з батьками, братами Олександром і Володимиром. Не забували про родину й старші брати. Постійно квартирували в них двоє-троє гімназистів (Леся Українка засвідчила під час перебування там: «Живуть ще в домі два німчики-гімназисти, підлітки»). Для О. Кобилянської відводилась окрема кімната, що одночасно була і кабінетом, і спальнею. Про ту кімнату Д. Лукіянович згадує: «В кімнату панни Ольги, багато вбрану різними квітами, з великим смаком обставлену найкращою вдома мебіллю, входили свої і чужі, мов у капличку, сама ж п. Ольга чарувала своєю появою, вдачею і своїми речами. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у її бесіді та й якийсь глибоко затаєний смуток, що в хвилі радості і на знак вищості грав легкою, ніби мимовільною усмішкою».

Відтворення атмосфери побуту О. Кобилянської на Новому світі, 61, уможливлює й уривок зі спогадів Євгенії Кордуби з Цегельських, дружини відомого історика Мирона Кордуби: «Зайдіть вечором до мене, а щось вам перечитаю», – сказала раз Письменниця. Тоді друкувалася повість «Земля» і дещо з дрібнійших її творів.

Вечера діждати не могла. Ледви смерклося, я вже там. «От добре, що зайшли», – зустрічають мене у Неї ласкаві слова. В кімнаті затишно. Лямпа розливає лагідне світло. Засідаю в старинний фотель, а пані Ольга прочитує два нариси: «Сліпець» і «Через море», що їх задумала вислати до друку. Потім іде говірка: «Земля» друкується; над новою роботою думає; хоче використати загальновідому пісню «Не ходи, Грицю, на вечорниці» і на її тлі написати повість; матеріали до цього вже збирає; і мати заохочує її до цього, а в неї добра мати, котра гарно її розуміє. Я сиджу мов зачарована, заслухана в її тихий голос, чуюся щаслива, що Письменниця розвиває переді мною свої плани.

Иншим разом ідемо на прохід до міського парку. Особливо осінь припадала до вподоби Письменниці. Любила осінь. Довжезна алея старих дерев перед нами, пожовкле листя шелестить і в нім Письменниця дослухується осінних мельодій. Розмова наша сходить на музику. «От чи знаєте, коли грає циганська капеля, може, пішли б ми, скажіть вуйкові Міроші [Миронові Кордубі. – В. В.], – так звичайно звала мого мужа, – най розвідає». Чи оден вечір ми так перевели вкупі, заслухані у півдикі мельодії палких скрипаків циганів…»

Першим гостем О. Кобилянської на Новому світі, 61, за її словами, був В. Стефаник. Принаймні в листі до нього від 16 травня 1899 року письменниця наголошувала: «Ви були моїм першим гостем в сій хаті і Ви перші, до котрого я звідси пишу. Відтак буду до Лесі Українки писати. Достала-м вчора від неї дуже файний лист». До речі, то був також перший лист великої поетеси до нашої землячки, датований 9—10 травня 1899 року, надісланий з Берліна спочатку М. Павликові з проханням, аби він переадресував його О. Кобилянській.

Ольга Кобилянська та Леся Українка – «хтось чорненький» і «хтось біленький»

Леся Українка ще 1891 року високо оцінювала творчість тоді майже нікому не відомої буковинки. Після прочитання надісланого М. Павликом раннього варіанта повісті «Царівна» під назвою «Льореляй» вона в листі до нього 16 березня 1891 року писала: «Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалася «Льореляй», щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький, що вже так обрид в нашій літературі».

Для О. Кобилянської в 1891 році думки Лесі Українки щодо цього твору мали велике, насамперед моральне, значення, адже то був час її письменницького становлення, так би мовити, пошуків самої себе. М. Павлик повідомив їй дослівно оцінку поетеси, сприяв, аби між письменницями почалося листування. Однак цього тоді не сталося, хоча було обопільне бажання.

У травні 1899 року до Берліна, де лікувалася Леся Українка, їй надіслали три книжки «Українсько-руської видавничої спілки»: «Дезертир та інші оповідання» С. Коваліва, «Поеми» І. Франка, «Покора і інші оповідання» О. Кобилянської. Показово, що в листі до В. Гнатюка від 10 травня 1899 року, дякуючи йому за надіслані книги, розмірковуючи про те, що вони могли би потрапити на Східну Україну, поетеса писала: «Шкода, коли книжки не підуть на Україну, бо варто, щоб ширша громада прочитала їх. Надто оповідання п. Кобилянської, се просто окраса нашої літератури».

Посередником у новому заочному знайомстві письменниць знову став М. Павлик. У листі з Берліна від 9– 10 травня 1899 року Леся Українка зверталася до нього: «Дуже прошу, перешліть мого листа п. Кобилянській, Ви, певне, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина, її писання не дилетантство, а справжня література».

Складається враження, що змучена хворобами, особливо перенесеною тоді в Берліні дуже складною операцією, Леся Українка забула і про свою колишню оцінку повісті «Льореляй», і про намір листуватися з О. Кобилянською ще в 1891 році, хоча, звернімо увагу, як і у відгуку на згаданий твір, так і в цьому листі, звучить