Читати книгу - "Отаман Іван Сірко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що то місяць в степу, ой, зіходжає, —
Аж то козак Сірко, та козак же Сірко
На битому шляху та татар оступає.
Щиро подякувавши дідусям за гарну розмову та красиві пісні, Дмитро Яворницький запропонував улаштувати поминки кошовому на його могилі, на що всі згодилися.
Могила кошового Запорозької Січі стояла в садибі Є. Мазаєвої. Тут, на камені, дослідник прочитав присвячену Сіркові епітафію: «Року Божого 1680, місяця августа 1-го дня, преставився раб Божий Іоанн Сірко Дмитрович, отаман кошовий Війська Запорозького…»
Доки Дмитро Яворницький занотовував напис до свого записника, один чоловік, який прийшов разом з іншим людом, порадив зайти до Грицька Безштанька, в якого мали бути запорозькі речі.
Прислухавшись до поради, історик пішов до хати Безштанька. Спустившись до однієї вулиці, він побачив середнього на зріст дідуся, ослабленого прожитими роками.
«– Чи не знаєте, діду, де тут живе Грицько Безштанько?» – «Тут живе Грицько, та тільки не Безштанько, а Таран, на прозвище Слабий». – «Так це ви і є?» – «Це я і є!»
Дід довго розповідав історикові про войовничих та веселих запорожців, розповідав про Січ Запорозьку та про кошового Івана Сірка.
Дмитро Іванович обстежив усі місця, де колись стояли коші Запорозької Січі, де були переправи через річки, центри паланок, місця господарської діяльності козаків і битв із ворожими військами, лісові урочища, Дніпровські пороги, степові могили, церкви та монастирі тощо. Там він робив археологічні розкопки й топографічні виміри, замальовки пам'ятних місць, збирав документи, свідчення старожилів, пісні, думи, легенди, перекази про життя-буття та подвиги запорожців. Усе це дало дослідникові величезний матеріал для написання історії козаків та їх славетної Січі.
Про свої враження від мандрівок козацькими шляхами він розповідав на публічних лекціях, які мали великий успіх, а також на шпальтах газет і часописів, зокрема новоутвореної «Киевской старины», де 1883 року була опублікована одна з перших його статей про життя запорожців. Кожна подорож додавала унікальні експонати до його зібрання археологічних знахідок та історичних старожитностей.
У серпні 1884 року колекція Д. Яворницького була визнана однією з кращих на VI археологічному з'їзді в Одесі. Щоправда, кропітку дослідницьку роботу дуже гальмувала нестача коштів. Доводилося працювати ще й учителем історії в Харківській жіночій гімназії Н. Григорцевич, а також давати приватні уроки. Та матеріальні нестатки ще можна було якось стерпіти, а от наступ реакційних сил на українську культуру та її діячів завдав Д. Яворницькому величезних прикрощів. Бо ще 1876 року «Государ імператор… повелів: 1) не допускати ввезення в межі імперії… будь-яких книжок, виданих за кордоном малоросійською говіркою; 2) заборонити друкувати й видавати в імперії оригінальні твори й переклади тією ж говіркою, за винятком тільки: а) історичних документів, пам'яток і б) творів красного письменства… без відступів од загальноприйнятого російського правопису; 3) заборонити також різні сценічні вистави і читання на тій же говірці, а також і друкування нею текстів до музичних нот; 4) заборонити газету “Киевский телеграф”». На Яворницького начепили ярлики українофіла і «сепаратиста». Про ставлення молодого вченого до цього свідчить його лист до полтавського вчителя Г. Маркевича від 4 жовтня 1884 року: «Якби Ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердешних сіромах?! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі, це так. Але що з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом».
Позбавлений можливості працювати в Харківському університеті та й узагалі спокійно жити в Україні, він 1885 року опинився в Санкт-Петербурзі. Відірваний від січових степів, дніпровських заплав, Яворницький спочатку переживав тяжку душевну кризу. І лише його велика працелюбність приносить розраду. Викладацька робота в різних навчальних закладах столиці імперії (зокрема, в Миколаївському сирітському інституті шляхетних дівиць, приватній гімназії Стоюніної, в театральному училищі) не заважає його науковим студіям про Запорожжя. У санкт-петербурзький період життя він опублікував чимало робіт, присвячених історії запорозьких козаків, серед них – «Острів Хортиця на річці Дніпрі».
Як учений, Д. Яворницький прагнув відтворити життя запорозького козацтва в усіх його виявах – не лише військово-політичному, а й культурно-психологічному та морально-побутовому. Дослідник «непременно хотел представить себе, в возможной полноте, и всю внутреннюю жизнь их: внутренняя жизнь народа дает возможность познать дух его, его умственные и нравственные силы, его способность или неспособность к культуре, наконец, его оригинальность и самодеятельность». Такий широкий погляд на завдання історичної науки вимагав знань із суміжних галузей (археології, етнографії, топографії, орієнталістики тощо) і, відповідно, пошуків нових способів їх втілення, що неминуче підводило вченого до перехідних – між історіографією та художньо-етнографічним життєписом, «синкретичних» жанрових форм відтворення дійсності. Так виникли поняття «історик-художник» і «художня історія», що були втілені у співпраці дослідника та митця – Д. Яворницького й І. Рєпіна – під час створення живописного шедевра, яким світ милується вже понад століття.
Картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» І. Рєпіна послужила певним поштовхом Дмитрові Івановичу для дослідження життя й подвигів славного кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. А до цього часу він уже зібрав чималий матеріал для другого тому «Истории запорожских Козаков» (побачив світ 1895 року), який охоплював весь період діяльності Івана Сірка. Цей матеріал повністю ввійшов до тому й послужив основою для написання історичної монографії «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків».
«Беда, братику, случилась большая: обвинен в неблагонадежности и удален со службы, – писав Дмитро Іванович Я. Новицькому із Петербурга 12 вересня 1887 року, дізнавшись про зміст таємного листа міністра освіти І. Делянова до попечителя Санкт-Петербурзького навчального округу з пропозицією позбавити його права читати лекції. – Циркуляры разосланы по всем учебным округам с воспрещением принимать меня где бы то ни было. За что, и сам не знаю; говорят, впрочем, о каком-то доносе из Харькова или из Киева. Что делать, пока ничего и не приберу. Положение под конец может быть ужасным. В случае крайности, уеду куда-нибудь в хутор. Но опять что там делать? Пока живу на паях: в трех комнатах четыре человека и усиленно работаю над своим «Запорожьем». Кажется, эту осень удастся-таки напечатать. Это меня пока и держит в П[етербурге]. Вот, братику, удар так удар! […]. И что это за бедствия валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как-то от этого горя; даже не возмущаюсь, а так, махнул рукой да и шабаш. Будь что будет, а хуже того, что есть, не будет».
1888 року Санкт-Петербурзький цензурний комітет
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Отаман Іван Сірко», після закриття браузера.