Читати книгу - "Полліанна"

— А де ти жив раніше? — поцікавилася вона.

— Чого це ти до мене причепилася? — урвався терпець хлопцеві.

— А що ж мені робити? — спокійно відповіла Полліанна. — Ти нічого не розповідаєш, тож щоб дізнатися про тебе більше, доводиться питати.

Хлопець хихотнув. Смішок вийшов не зовсім щирим, бо йому було геть невесело, проте обличчя його стало приємнішим, коли він заговорив знову.

— Ну гаразд, слухай уже, якщо ти така цікава. Я Джиммі Бін, і мені десять років, пішов одинадцятий. Минулого року я потрапив до сиротинця, та в них стільки дітей, що для мене й місця немає. Ну мені й самому там жити не хочеться. І вирішив я піти. Хочу жити деінде, але поки що не знайшов підходящого місця. Знаєш, мені хочеться жити вдома — у звичайному будинку, і щоб у мене була мама, а не наглядач із притулку. Якщо в тебе є дім, то є і батьки, а в мене їх немає — з того часу як помер батько. Тому я зараз у пошуку. Я вже заходив до чотирьох будинків, але ніхто не згодився мене взяти, хоч я й казав, що працюватиму. Ну от! Ти це хотіла знати? — на останніх двох реченнях голос хлопчика раптом затремтів.

— Як жаль! — поспівчувала йому Полліанна. — Невже зовсім ніхто не захотів тебе взяти? Я дуже добре розумію, як ти почуваєшся, бо після того як мій тато помер, у мене не було нікого, крім Жіночої допомоги. Та потім мене взяла до себе тітонька Поллі… — тут Полліанна раптом затнулася. У неї з'явилася блискуча ідея.

— Я знаю місце, де ти будеш жити! — вигукнула вона. — Тебе візьме до себе тітонька Поллі! Я впевнена — адже мене вона взяла! І Флафі та Бафі теж — коли їм не було де подітися, і їх ніхто не любив. Звісно, вона буде рада взяти тебе до себе! Ти просто не знаєш, яка вона добра!

Худеньке личко Джиммі Біна засяяло.

— Чесне індіанське? Справді візьме? Знаєш, я й працювати можу — он який я сильний! — і він показав худеньку кістляву руку.

— Навіть не сумнівайся! Моя тітонька Поллі — найкраща леді у світі, після моєї мами, яка стала янголом на небі. А в будинку дуже багато кімнат, — вела далі дівчинка, підводячись і смикаючи його за руку. — Це напрочуд великий будинок. Хоча… можливо, тобі спершу доведеться спати в кімнатці на горищі, як мені, коли я приїхала, — торохкотіла Полліанна. — Та зараз там стоять сітки від комах, то вже буде на так спекотно, та й мухи не залітатимуть знадвору, заносячи мікробів на лапках. Ти про таке чув? Хіба не чудово? Може, тітонька й тобі дасть прочитати цікаву брошуру про мух, якщо гарно поводитимешся. Хоча ні, для цього треба було погано поводитись. Ой, у тебе теж є ластовиння! Це добре — тобі не потрібне буде люстро! А краєвид з вікна кращий за будь-яку картину, тож думаю, та кімната тобі дуже сподобається! — нарешті підсумувала Полліанна, відчуваючи, що в неї аж у горлі пересохло — так багато вона говорила.

— Очманіти! — вигукнув Джиммі Бін, і з усього було видно, що йому це подобалося. А потім додав: — Не думаю, що тому, хто стільки говорить на бігу, треба задавати якісь питання!

Полліанна весело розсміялася.

— Що ж, ти маєш радіти, — зауважила вона, — бо коли я говорю, тобі можна мовчати!

Коли вони нарешті прибігли до будинку, Полліанна без жодних вагань привела свого нового друга до здивованої тітки.

— Тітонько Поллі! — захоплено почала вона. — Ви тільки-но подивіться! Я знайшла декого значно кращого за Флафі і Бафі. Це справжній живий хлопчик! Ви зможете його виховувати! А спатиме він спочатку в кімнатці на горищі. Він і працювати може, хоча, думаю, у нього на це не буде багато часу, бо ми разом гратимемося.

Спочатку міс Поллі зблідла, а потім на її щоках з'явилися гарячі рум'янці. Вона не все розуміла, але їй вистачило того, що вона почула.

— Полліанно, що все це означає? Хто цей брудний обшарпанець? Де ти його знайшла? — різко почала вона.

«Обшарпанець» відійшов на крок назад і скосив очі на двері. Дівчинка ж весело засміялася.

— Ну от, я зовсім забула вам його представити! Я вже як Незнайомець! А ви теж помітили, що він геть брудний? Я маю на увазі хлопчика — він зовсім як Флафі і Бафі, коли ви їх узяли до себе. Та гадаю, це можна легко виправити — помиємо його, та й усе! Ох, я зовсім забула! — знов засміялася вона. — Це Джиммі Бін, тітонько.

— Гаразд, і що він робить тут?

— Тітонько, та я ж вам уже розповіла! — щиро дивувалася дівчинка. — Я привела його для вас. Він тут житиме. Знаєте, йому потрібні батьки і дім. Я розповіла, як багато ви зробили для мене, Флафі і Бафі, і сказала, що ви і йому будете раді, адже хлопчик набагато кращий за собаку чи кота.

Міс Поллі відкинулася на спинку крісла й піднесла до горла тремтячу руку. Її знову охоплювала незрозуміла безпорадність. Однак вона взяла себе в руки й сіла прямо.

— Це вже занадто, Полліанно. Мабуть, це найабсурдніша річ, якути тільки могла придумати. Мало в нас бродячих собак і котів, то ти ще й голодранців з вулиці приводиш…

Хлопчик несподівано здригнувся. Його очі ображено заблищали, і він високо підняв підборіддя. Він упевнено зробив кілька кроків у бік тітки Поллі.

— Я не жебрак, мем, і мені від вас нічого не треба! Я просто хотів працювати, а за це отримати ліжко і їжу. І я б ніколи не прийшов до вашого будинку, якби ця дівчинка не розказала, яка ви хороша й добра, і як мені зрадієте. Що ж, ні — то й ні! — і він рвучко вийшов з кімнати з таким почуттям гідності, що це могло б виглядати смішно, та насправді в нього був дуже жалюгідний вигляд.

— О тітонько Поллі, — тремтячим голосом мовила Полліанна, — я гадала, що ви зрадієте йому! Я була в цьому впевнена…

Міс Поллі підняла свою руку, закликаючи племінницю помовчати. Їй нарешті урвався терпець. Слова «добра й хороша» все ще звучали в її голові, а тілом знову оволодівала безпорадність. Однак вона зібрала всі сили, щоб дати відсіч.

— Полліанно, — вигукнула вона, — припини