Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

І поряд з деревцем Уленшпігель виставляв своє молоде обличчя.

Старий шкарбан аж заходився кашлем від злості, а краля, заспокоївши його рукою і усміхаючись, підходила до Уленшпігеля:

— А моє дзеркало покажеш мені? — питала вона.

— Підійди ближче, — відповідав Уленшпігель.

Як тільки вона підходила, він цілував її де тільки міг і казав:

— Твоє дзеркало — це буйна молодість, що ховається за ширінькою.

Краля відходила, давши йому флорина або й два.

Товстому й губатому ченцеві, який просив показати йому теперішнє й майбутнє, Уленшпігель відповідав:

— Тепер ти лантух із шинкою, а потім буде з тебе льох із пивом, бо солоне завжди викликає спрагу. Чи не так, череваню? Дай патара, бо я тобі не збрехав.

— Сину мій, — відповідав чернець, — ми ніколи не носимо грошей.

— Ну, тоді гроші тебе носять, — відповідав йому Уленшпігель, — бо я знаю, що ти їх носиш під устілкою сандалій. Дай же мені їх.

— Сину мій, — казав чернець, — то монастирські гроші. Але що ж робити, коли треба, то вже витягну тобі два патари за труд.

І чернець давав гроші, а Уленшпігель ласкаво їх брав.

Отак він показував у своєму дзеркалі теперішнє й майбутнє жителям міст Дамме, Брюгге, Бланкенберга і навіть Остенде.

І замість того, щоб казати їм по-фламандському: «Ik benn u lieden spiegel» — «Я ваше дзеркало», — він казав їм скорочено: «Ik ben ulen spiegel», — так, як ще й тепер говорять у східній і західній Фландрії.

Ось звідки й пішло його прізвисько — Уленшпігель.

21

Коли він став уже великий, йому дуже припало до вподоби тинятися по ярмарках та по базарах. Надибавши гобоїста, скрипаля або дударя, він за патар просив навчити його грати.

Особливо добре навчився він грати на rommelpot’і — інструменті, що складався з горщика, міхура та очеретини. От як він його майстрував: натягав на горщик вогкого міхура, його край прив’язував до одного кінця очеретини, яку другим кінцем упирав у дно горщика, а міхура так туго натягав на вінця горщика і перев’язував, що він мало не лопався. Вранці міхур висихав і, як ударити в нього, бухкотів, наче бубон, а очеретина, коли її зачепити пальцями, звучала, як віола. На Різдво та Водохрещі Уленшпігель зі своїм інструментом, що гудів і гавкав, як здоровенний пес, ходив колядувати та щедрувати в компанії дітлахів, які носили засвічену паперову звізду.

Коли в Дамме приїжджав маляр, щоб змалювати на полотні членів якої гільдії в побожній позі — на колінах, Уленшпігель, бажаючи побачити, як він працює, просив дозволити йому розтирати фарби, беручи за працю тільки шматок хліба, кухоль пива та три ліари.

Розтираючи фарби, він пильно стежив за тим, як майстер малює, а коли його не було, то й сам пробував малювати, але вживав надто багато червоного кольору. Він пробував змалювати Клааса, Сооткін, Катліну і Неле, а також різний посуд — горщики, кухлі. Клаас, дивлячись на його роботу, пророкував йому, що хай лише пильно візьметься за малювання, то згодом загрібатиме флорини лопатою, особливо якщо навчиться розмальовувати speelwagen’и — так у Фландрії та Зеландії називають фургони мандрівних акробатів.

Він навчився також різьбити по дереву й каменю від одного каменяра, коли той взявся зробити на криласі в Соборі Богоматері для старенького каноніка таке сидіння, щоб той міг, як утомиться, сидіти, але так, ніби він стоїть.

Таким чином, Уленшпігель був перший, хто почав прикрашати різьбою колодочки для ножів; такі колодочки ще й досі трапляються в Зеландії. Він робив їх у вигляді клітки, всередині якої був череп, а зверху лежав собака. Ця емблема означала: «Клинок, вірний до смерті».

Ось так почали здійснюватися пророцтва Катліни: Уленшпігель був і маляр, і різьбар, і селянин, і дворянин — все разом, бо рід Клаасів мав свій герб, що переходив від батька до сина, — три срібні кухлі в натуральний розмір на тлі кольору bruinbier'а[54].

Та Уленшпігель не зупинявся довго на жодному ремеслі, і Клаас сказав йому, що коли так буде й далі тривати, то він вижене його з дому.

22

Одного разу імператор, вернувшися з походу, запитав, чому син Філіпп не вийшов його зустрічати.

Архієпископ, вихователь інфанта, відповів, що той не захотів вийти, сказавши, що любить лише книжки і самотність.

Тоді імператор поцікавився, де ж інфант.

Вихователь відповів, що його треба шукати десь по темних закутках. І вони пішли шукати.

Пройшовши чимало кімнат, вони зайшли нарешті в якусь комірчину з долівкою, куди світло падало крізь невеличкий отвір у стіні. Тут вони побачили забитий в землю кілок, до якого була підвішена маленька гарненька мавпочка, прислана з Індії його високості, щоб вона його розважала своїми витівками. Внизу ще тліли дрова, а в повітрі стояв гидкий сморід смаленої шерсті.

Тваринка так мучилась, умираючи на вогні, що її маленьке тільце було схоже не на тіло живої істоти, а на якийсь кривий, вузлуватий цурпалок кореня. Рот, відкритий, наче в передсмертному зойку, був повний кривавої піни, рясні сльози зросили мордочку.

— Хто це зробив? — запитав імператор.

Вихователь не посмів відповісти, і обидва вони стояли мовчки, вражені й обурені.

Раптом у цій тиші позад них почувся ніби неголосний кашель. Його величність обернувся і помітив сина. Інфант Філіпп, вбраний у все чорне, сидів у кутку і смоктав лимон.

— Доне Філіпп, — сказав він, — підійди і привітайся зі мною.

Інфант непорушно сидів і дивився на нього своїми зляканими очима, в яких не було любові.

— То це ти спалив на вогні цю тваринку? — запитав імператор.

Інфант понурив голову.

Тоді імператор мовив:

— Коли ти був здатний на таку жорстокість, то май принаймні мужність признатися.

Інфант не відповів нічого.

Його величність вирвав у нього з рук лимон, пошпурив його додолу і кинувся був лупцювати сина, який від страху замочив штани, але архієпископ зупинив його і шепнув на вухо:

— Його високість згодом стане великим палієм єретиків.

Імператор усміхнувся, і обидва вийшли, залишивши інфанта самого зі своєю мавпою.

Та були тоді й інші, не тільки мавпи, що вмирали на вогні.

23

Настав листопад, місяць студений, коли всі, хто кашляє, втішаються цією музикою досхочу. Саме тоді хлоп’ята зграйками гасають по чужих полях і городах, крадучи все, що можна, у велику лють вводячи селян, які ганяються за ними з дрючками й вилами.

Одного вечора,