Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

Я хотів закрити цей проріх у своїх знаннях при першій же ж нагоді: купити «L.A. Times» і прочитати статтю про перегони в розділі спортивних новин. Дізнатисся всі подробиці. Проінформувати себе. Навіть будучи гнаним приступом великого Страху…

Я знав, що Ласерда летів у тому літаку назад до Нью-Йорку. Він сам сказав мені вчора, що збирається летіти з першим рейсом.

Тож він там… а я тут без адвоката, сиджу на пластиковому стільці в таверні Дикого Біла, нервово потягуючи «Бадвайзер» у барі, котрий чекає ранкового напливу сутенерів та гравців у пінбол… з великою Червоно Акулою за дверима настільки заповненою компроматом на мене, що мені аж страшно глянути на неї.

Але я не можу покинути її. Єдина надія – якимось чином проскочити трасу відстанню в триста миль, що розділяє мене з Домівкою. Але ж, Господи Боже, я стомився! Я наляканий. Я божевільний. Ця культура добила мене. Якого дідька я тут роблю? Це ж навіть не репортаж, який я повинен був вести. Мій агент застеріг мене від подібних речей. Всі ознаки були поганими – особливо той потворний гном з рожевим телефоном в кафе «Поло». Треба було лишатись там… що завгодно, тільки не це.

Оуууууу…. Мамо, чи це дійсно кінець? (Aaawww… Mama can this really be the end?)

Ні!

Чия це пісня? Чи я дійсно чую цю срань з музичного автомата прямо зараз? о 9:19 цього бридкого сірого ранку в «Таверні Дикого Біла»?

Ні. Це все в моїй голові, далекий відголос болючого світанку в Торонто… дуже давнього, напівбожевільного, в іншому світі… але загалом такого ж.

ДОПОМОЖІТЬ!

Скільки ще ночей та дивних ранків триватиме це жахливе лайно? Скільки ще тіло й мозок будуть витримувати це божевілля? Це зубодробління, виливання поту, пульсування крові у скронях… маленькі сині вени надуваються напроти вух через відсутність сну протягом шестидесяти-семидесяти годин.

А тут цей автомат! Так, безсумнівно, це він, чому б ні? Дуже відома пісня: “Like a bridge over troubled water… I will lay me down...”

БУМ. Яскравий параноїдальний спалах. Який недоносок зараз увімкнув цю пісню? Чи мене переслідують? Чи барменша знає хто я такий? Чи бачить вона мене за цими дзеркалами?

Зазвичай всі жінки-бармени ненадійні, але не ця понура тітка середнього віку в сукні "му-му"[7] і заляпаному фартусі… напевно дружина Дикого Біла.

Господи, це місце переповнене нестерпними вібраціями параної, божевілля, страху та ненависті. Швидше звідси. Втікати… і раптом шалена здогадка осяює темряву яскравим спалахом: мій розрахунковий час в готелі завершується тільки пополудні… це дає мені мінімум дві години на те, щоб забратися з цього проклятого штату й не стати дезертиром в очах закону.

Неймовірна вдача. Ще до того часу, як заб’ють на сполох, я гнатиму десь між Нідлз та Долиною Смерті втискуючи педаль газу в підлогу й махаючи кулаком Єфрему Цимбалісту молодшому (Efrem Zimbalist Jr.), який переслідуватиме мене на своєму ФБРівському Screaming Eagle.

МОЖЕТЕ ВТІКАТИ, АЛЕ ВАМ НЕ СХОВАТИСЬ (…плакат-застереження наркоторгівцям у Боулдері, Колорадо.)

Пішов нахуй, Єфреме, це палка з двома кінцями.

Наскільки відомо тобі та людям з «Мінту», я все ще там, у 1850 – не фізично, тільки офіційно й духовно, на дверях висить табличка «Не турбувати» й покоївки не заходитимуть до кімнати аж доти вона буде там. Мій адвокат потурбувався про це – так само як і про 600 шматків прозорого мила, яке я мав доставити в Малібу. Як до цього поставиться ФБР?

Велика Червона Акула наповнена милом? Все цілком легально. Покоївки дали нам його. Вони можуть поклястися… Чи ні?

Звісно ж ні. Ті прокляті зрадливі суки присягнуться, що два озброєні психи змусили їх це зробити. Вони залякували їх своїм «Vincent Black Shadow» аж поки вони не віддали все своє мило.

Господи Блядьнахуй Боже! В цьому барі є священник? Я хочу висповідатись! Я йобаний грішник! Яким би не був мій гріх, Боже – за розтрату, вбивство, розпусту, великий чи незначний… Я все-одно винний.

Але зроби мені останню послугу: просто дай мені ще п’ять годин до того, як ти опустиш свій молот; дозволь мені позбутися цієї клятої машини й цієї жахливої пустелі.

Я не так багато прошу, Господи, так як насправді я не винен. Все, що я робив, так це намагався сприймати твій маразм серйозно… і бачиш куди він мене привів? Мої примітивні християнські інстинкти зробили з мене злочинця. Пам’ятаю, як вештаючись по казино о шостій ранку з чемоданом грейпфрутів та футболок «Мінт 400» я постійно повторював собі «Ти не винен.» Просто це необхідний прийом для запобігання неприємним сценам. Крім того, я не закріпив жодних домовленостей; це організаційний промах, а не мій. Весь цей проклятий жах стався через той смердючий, безвідповідальний журнал. Через якогось придурка в Нью-Йорку. Це була його ідея, Боже, а не моя.

Поглянь на мене: переляканий, напівбожевільний, несусь на швидкості 120 миль на годину вздовж Долини Смерті у машині, якої ніколи не хотів. Ти злий покидьок! Це твоя робота! Краще б потурбувався про мене, Господи… а якщо ні – я буду на твоїй совісті.

12. Пекельна швидкість… Сутичка з Каліфорнійським Дорожнім Патрулем… Поєдинок на трасі 61

Вівторок, 12:30… Бейкер, Каліфорнія… Прямую до Белентін Ейл, п’яний та знервований. Мені знайоме це відчуття: три або чотири дні синьки, наркотиків, сонця, відсутності сну, вичерпання запасів адреналіну – стан запаморочення й тремтіння, котрий передує відключці. Але коли? Скільки ще чекати? Напруга також є частиною цього стану. Можливість фізичного й ментального колапсу близька як ніколи… але не може бути й мови про відключку; вона не прийнятна ні як вирішення, ні як дешева альтернатива тому, що відбувається. Дійсно. Це момент істини, ця тендітна лінія між контролем і катастрофою – різниця між тим, щоб лишатись вільним і творити все, що завгодно, або ж провести наступні п’ять років граючи в баскетбол на подвр’ї в’язниці Карсон-Сіті кожного літнього ранку.

Ніякої симпатії до диявола; запам’ятай це. Придбай квиток і відправляйся в дорогу… і якщо вона виявиться важчою, ніж ти собі уявляв, що ж… спробуй розширити свідомість: врубися, збожеволій, приколись. Все це є у Біблії Кізі… Далекий Бік Реальності.

Годі безглуздої тарабарщини; навіть