Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

я зовсім не сподівався, уявляючи її цілком рівнинною) — аж 20. Але в Румунії Карпати становлять аж 60 відсотків! Тобто Румунія — це переважно Карпати, це країна Карпатія. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого дня я виходжу з дому, перетинаю парк і з берега нашого міського озера дивлюся на південь, я ні на мить не забуваю, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусідня країна зі своєю схожою на вино музикою.

Тут моя апологія Румунії мусить, на жаль, урватися, так і не розквітнувши, бо шлях від Ґара де Норд до Бульвару Ніколає Балческу, при початку якого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантюристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп'ятизірковішому готелі цієї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, я не знаю. Мене гнітило деяке розчарування: не так уже й довго я тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніякому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки!

Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастя, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустиря з напівкартонними перехнябленими халабудами і купами всякого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху я мав змогу бачити, як у циганському таборі поміж халабуд метушиться пацанва, розпалюючи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилося, не знаю. Навряд чи вони збиралися готувати на ньому вечерю. Вони просто палили гуму — от і все. Можливо, це був якийсь гумовий індо-єгипетський ритуал. У будь-якому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилюкою.

Я побачив — і заспокоївся.

ВАРШАВА, 1989 І ПІЗНІШЕ

У «Джетро Талл» є свій «Будапешт», а в Дейвіда Бові — своя «Варшава».

З Варшави мені пишуть про «Варшаву» Дейвіда Бові. Навіть переслали трек — щоб я поступово набирався відповідного настрою і поволі вживався. Отже, я десятки разів на день переслуховую цю добре симфонізовану композицію, до створення якої свого часу приклався містер Брайан Іно. Свого часу — це 1977 року. Я чудово пам'ятаю, що тоді слухалося: передусім симфо-рок. Він саме переживав найкращі, хоч разом з тим і останні свої часи. І «Варшава» це, як на моє нинішнє вухо, саме він.

При цьому я дещо дізнався з історії цієї «Варшави». Того року Дейвід Бові їхав потягом з Москви[23] до Берліна. Потяг надовго затримали у Варшаві на станції Варшава Ґданська. Це трохи дивно, бо якщо вірити джерелам, з 1975 року, коли відкрили Варшаву Центральну, Ґданська почала втрачати своє міжнародне значення і перетворилася на одну з приміських, міжнародні потяги на ній уже не зупинялися. Підозрюю, що того дня на залізниці трапилося щось непередбачуване. На Ґданській потяг протримали пару годин. Тобто це аж ніяк не була звичайна зупинка за розкладом. Дейвід Бові надумав зійти і прогулятися найближчою околицею. На площі Паризької Комуни він зайшов до книгарні і придбав у ній кілька платівок. Серед них знайшлись і записи ансамблю народної музики «Шльонськ». Саме вони й відлунюють у його «Варшаві» — найвідчутніше там, де нарешті вступає голос.

Я дивлюся на мапу міста і в центрально-північній його частині знаходжу Варшаву Ґданську. Площа Паризької Комуни тепер знову називається площею Вудро Вільсона. Шлях до неї від Ґданської пролягає уздовж вулиці Адама Міцкевича, дорогою слід перетнути площу Інвалідів. Курва маць, саме в цій околиці, в типово соціалістичному багатоквартирнику, мешкав Яцек Куронь! Там, здається, й меморіальна дошка про це свідчить. Я вже готовий уявляти собі, як того дня Куронь курить укотре на балконі (його прізвище ж насправді походить від дієслова «курити») і мимоволі звертає увагу на явного іноземця підкреслено рок-зіркового типу, що продираючись поглядом крізь навколишню сірятину, шпацирує в бік Паризької Комуни. У Куроня спонтанно виникає ідея, чи не перекинути б ним на Захід кілька свіжих дисидентських маляв, але гукати йому вслід з балкона він не наважується: тайняки не дрімають. Тому Куронь і далі курить, а Бові йде своєю дорогою.

Його дорога на сьогоднішній день — це рівно один перегін метро. В один бік Дейвід Бові міг іти хвилин двадцять п'ять. Цікаво, що він міг за той час побачити? І кого ще, крім дивного курця на балоні, що наче поривався загукати його?

З Варшави пишуть, наче теперішній Жолібож мало чим різниться від тодішнього. Мені пропонують одного дня пройтися шляхом Дейвіда Бові. Можливо, я побачу те саме, що й він?

Я дещо зле орієнтуюсь у варшавській топографії. Знана мені Варшава обмежується віссю Нового Світу і Краківського передмістя, Ринком, Марієнштатом і Старим Містом загалом, Алеями, в тому числі й Уяздовськими, найцентральнішим шматком Маршалковської, вокзалом Варшава Центральна, околицями Університету, Політехніки та Національної бібліотеки. Соромно зізнаватись, але моїм варшавським орієнтиром був і залишається Палац культури і науки, про який я ще з 1989 року запам'ятав, що його справжня назва — Мавзолей імені Сталіна. Щойно я втрачаю його з поля зору, як тимчасово втрачаю й себе.

Мабуть, через те, що у Варшаві я ніколи не ходив з мапою, мені переважно не вдається вмить уявити собі, де в ній що. Тому моя майбутня прогулянка слідами Дейвіда Бові стане маленькою реабілітацією. Варшава, кажуть, негарна, але я люблю її. На це є вагома причина: це одне з тих міст, у яких я ніколи не жив довше тижня, але безліч разів бував.

Тобто в мене є трохи варшавських історій (чи не заголосно сказано?), розкладених уздовж років.

* * *

Але спершу ще трохи зауваг до її, Варшави, розташування.

Скільки на нашому недоконтиненті міст, які позиціонують себе «між Сходом і Заходом»? За останні два десятиліття таких назбиралося, либонь, десятки. Це і Берлін, і Вільнюс, і Львів, і Стамбул, і Відень, і Прага, і Франкфурт-на-Одері, а відтак і Франкфурт-на Майні, і навіть, можливо, Калінінград, European gate of Russia. У кожного з них є свої власні доводи цієї «міжності». Складається враження, ніби перебування «між Сходом і Заходом» є чимось набагато привабливішим, ніж східна чи навіть і західна приналежність у чистому вигляді. Ще трохи — а там уже й Пекін чи Токіо оголосять себе «містами між Сходом і Заходом».

Але тільки Варшава має дійсне право