Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

так себе називати. При цьому, звичайно, не йдеться про таку географічну деталь, як ледь не однакова відстань до Карпат і Балтійського моря. Хоч вона й сама по собі також показова — у тому сенсі, що демонструє певну серединність. Варшава є Серединою. Вона є центром країни, в якій відбувалося (і щодня відбувається) велика європейська дифузія: східнішання Заходу і західнішання Сходу. Але про це ще буде — там, де йтиметься про ще одне місто на «В».

Ризикуючи виступити в ролі оповідача старезних анекдотів, усе ж нагадаю історію про дві делегації, що якогось біса їдуть потягами назустріч одна одній з Москви у Париж і навпаки. Обидва потяги перетинаються на одному з варшавських вокзалів (чи не на тій же Ґданській часом?). Дія відбувається рано-вранці, пасажири щойно попрокидались і, ледь протерши очі, визирають з вагонних вікон на незнайоме місто. Ті, що їдуть з Москви, кажуть: «О, та ми вже в Парижі!». А ті, що їдуть з Парижа: «О, та ми вже в Москві!».

От і Дейвід Бові під час прогулянки вулицею Міцкевича до площі Паризького Комунара Вільсона не міг не зауважувати цієї дифузної сутності міста, до якого потрапив принагідним і дочасним гостем.

І саме тому у Варшаві 1990-х років так багато й часто, значно більше й частіше, ніж деінде, говорилося про Центрально-Східну Європу. Вона в ній зосереджувалася — ментально і документально.

Але для мене все це (і місто Варшава, і його середмістя та його серединність) почалося вакурат наприкінці 1980-х, тоді ж, коли взагалі страшенно багато всього почалося. Тож Варшава є нічим іншим, як моєю — куди мені подітися від патетики? — життєвою віхою, а відтак і втіхою, знаком іншого сенсу та нових приголомшливих можливостей.

* * *

Ось одна з них.

Про польський травень 1989 року мова в цій книжці ще йтиме. Для мене він головним чином означає інше місто — Краків. Однак певного дня він виявився Варшавою. І ця Варшава мала дуже конкретну адресу: Краківське передмістя, 26 / 28, головна брама університету. Ми, я і Пат, ішли в напрямку Замкової площі, тобто колони Сиґізмунда, наш провідник невдовзі мав показати нам знизу його, Сиґізмундів меч — якщо відшукати правильний ракурс, то меч може здатися (і переважно таки здається) незле ерегованим фалосом, але тут не про це, тут лише додам, що Ален Ґінзберґ, ясна річ, не міг проминути без уваги таку розкішну чоловічу цяцьку, тож у його «Варшавській кав'ярні» читаємо про «колону Зиґмунта III // що вже три століття заносить меча — (увага!) — пильнуючи за польською молоддю».

Польська молодь сексуальна і політизована. Вона — як Варшава у травні 89-го. Брама університету була межею світів. З одного боку стояли сірі шереги міліцейських загонів спеціального призначення у своєму страхітливо-хокейному бойовому спорядженні, з іншого — студенти, що боронили своєї території і свого страйку. У цій книжці подібні картини протистояння — стіна спецпідрозділу на стіну громадян — ще траплятимуться. Роблю висновок, що мені з цим щастило.

Попри всю свою дурнувату силу і все своє спорядження, міліція в атаку не йшла. Залишалося зробити лише крок уперед — і брама впала би під її злагодженим та професійно підготовленим натиском. А знахабнілі і патлаті окулярники в татових джинсах і маминих ліфчиках умить надіставали б таких підсрачників, після яких назавжди забуваєш про страйки, голодування, демонстрації та іншу революційну муйню. Тобто насправді цілковита вичерпаність інциденту здавалася таким собі минутным делом.

Але міліція в атаку не йшла, і так вони стояли двома стінами одні проти одних, і це тривало годинами. Я знаю, що це тривало годинами, бо коли ми згодом поверталися тим самим Краківським, усе виглядало так само. При цьому студенти, звичайно, не мовчали і взагалі не стримувалися — вони співали, свистали, дерлися, провокували, пророкували і вигукували антидержавні гасла. А їхні візаві ні на що таке права не мали, бо їм цього не наказували. Тобто вони лише стояли, зімкнувши шереги — і все.

І зробити цей останній крок, щоб завалити ненависну браму, розігнати переборзіле патлате кодло, наприклад, газами, й чарівними гумовими паличками вмить навести лад у країні, вони теж не мали права. Бо університети ще з часів середньовіччя є цілком автономною територією, на яку суворо заборонено ступати поліційній нозі. І — що найдивніше — навіть у той час, навіть за тієї влади цей принцип, зафіксований невідомо де і в яких середньовічних канонах, чомусь дотримувався. Університет — це недоторканність і свобода, особливо якщо він Варшавський. У ті самі дні часто скандувалося гасло «Пекін, Варшава — спільна справа!». Але в Пекіні все закінчилося зовсім не так, бо пекінська «справа» римується з «розправа», і число вбитих студентів тягне на злочин проти людства.

А у Варшаві вже тоді була вулиця Джорджа Вашингтона, де ми з Пат отримали притулок на ніч. Я дивувався, як це взагалі можливо — в комуністичній країні вулиця Вашингтона! Ще тоді мені спало на думку, що поляки значно уважніше від нас прочитали нашого дорогого ТГШ, а тому на відміну від нас, його нетямущих співвітчизників і поганих правнуків, таки дочекалися всього, що приносить із собою в мішку з дарунками згаданий американський добродій.

* * *

Минуло два роки — і вся Польща, а передусім Варшава, під безпосередньою дією висипаних з мішка дарунків, зокрема свободи, перетворилася на суцільні торгові ряди. У Польщі продавалося все, причому всюди, головним чином посеред вулиць і площ. Для того, щоб хоч якось давати собі раду з цим виплеском споживацького блага, ми, громадяни еСеСеСеРу в його, як виявиться дуже невдовзі, летальній стадії, змушені були везти до Польщі нашу дешеву горілку і там вимінювати її на всілякий інший товар. Насправді ми їхали зі Львова до Ґданська, а Варшава була тільки зупинкою, зате кількагодинною. Наш хитро запроектований автобус із кінематографічною назвою «Не журись!» дорівнював кораблеві, що перевіз у своєму трюмі мегалітри горілчаної контрабанди. Усі ми, його пасажири й команда, почувались українськими націоналістами нового покоління, що вирішили застосувати проти споконвічного польського ворога найдієвішу в його випадку зброю — алкоголь. Тут я мав би поставити смайлик.

Ні, насправді то не була ніяка воєнно-патріотична місія. Насправді в нас не було виходу. Горілка стала тимчасовою твердою (хоч і рідкою) валютою замість раптово зневаженого й висміяного польськими банками дідугана-рубля.

Утім, про це я невдовзі ще напишу — дивіться одне з міст на «Ґ».

З тієї подорожі через Варшаву запам'ятався базар — у самому центрі, поруч із Центральною, коло підніжжя Мавзолею імені