Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

фінансовому департаменті й спати не в своїй кімнаті на Кузнечній, а на горішній полиці третьокласного пасажирського вагона міністерства шляхів? Але торік я служив у фінансовому департаменті, щоб заробляти на прожиття й учитись; тепер же вчитись далі неможливо через часте перекочовування міністерств УНР з місця на місце, і я відповів Пархоменкові:

— Та ні, я таки, мабуть, знову вступлю до війська.

Козаче, позір май, коли ти любиш рідний край!

Ці слова я взяв із вірша Миколи Вороного, написаного в урочисті дні вступу війська Директорії до Києва після перемоги над білими офіцерами — останніми оборонцями Скоропадського. Слово «позір» узято з галицької військової термінології, що означає в команді української армії слово «струнко!». Мабуть, Микола Вороний узяв це галицьке слово, широко вживане в січовому стрілецтві, як поняття дисциплінованості й відданості своєму військовому обов’язку, чим так визначились саме січові стрільці.

Якщо мені не бракувало любові до рідного краю, зате бракувало охоти до військової служби та муштри, котру я незлюбив ще з часів «воєнного строя» в двох останніх класах гімназії. Але — позір май, коли ти любиш рідний край! Це спонукало мене торік кинути університетське навчання й піти самоохотою до війська; це ж саме підказало мені й тепер зголоситись до кам’янецького коменданта міста, тим більше, що мій вік був саме призовний і не до лиця було мені, прикриваючись посадою в міністерстві, уникати свого військового обов’язку.

Побачивши моє студентське посвідчення, комендант одразу написав мені призначення до Житомирської юнацької школи. Це вкрай не подобалось мені, бо означало, що я надовго зв’яжу свою долю з військом, стану в дальшому не філологом або істориком, а військовим фахівцем навіть тоді, коли вже мине небезпека для суверенності України. Але сперечатися з комендантом не випадало, тим більше в цей день, коли всі були піднесені телеграмою, що Жмеринку здобуто й українське військо переможно підступає до Вінниці.

З комендантським призначенням я подався пішки до села Смотрич, що лежало за шістнадцять кілометрів від Кам’янця, — там тимчасово перебувала Житомирська юнацька школа. Десь пополудні я вже був там.

Ця єдина, що заціліла після всіх злигоднів, юнацька школа мала три відділи — піхотний, кінний і гарматний. Мене, за моїм бажанням, зараховано до сотні з піхотного відділу. Контингент школи складався переважно з юнаків-житомирців, але, крім них, було чимало приблудних юнаків з інших, розбитих у боях, шкіл і таких випадкових елементів, як я. Загалом же склад юнаків щодо загального розвитку й рівня попередньої освіти був досить строкатий. У якійсь сотні піхотного відділу вчився тут і майбутній видатний поет Володимир Сосюра, якого я тоді ще не знав; впадав у очі й дебелий юнак-чех, котрий погано говорив по-українському, зате досконало знав мотив і слова латинською мовою якогось сатиричного хоралу з порнографічним підтекстом, якого навчив співати юнаків своєї сотні в хвилини дозвілля; вирізнялись із загальної маси юнацтва колишній студент Київського українського університету симпатичний Величківський і замріяний, ніжний як дівчина житомирець Яблонський. Ці два одразу зблизились зі мною, намагаючись усяко Допомогти мені перший час у побутових справах, коли в мене не було ні своєї ложки, ні казанка, ні шинелі. Вони поклали мене на ніч спати між собою на сіні в клуні, бо вся школа містилась по селянських хатах. У клуні відбувались і лекції без усяких наочних приладь, хоч як важко було обійтись без грифельної дошки під час вивчення траєкторії або фортифікації. Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалась із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкета англійського зразка з синьою околичкою.

Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через «кобилу». Марширування супроводжувалось неодмінно співом якоїсь похідної пісні, і співати мали всі, незважаючи на наявність слуху чи голосу. Я сплохував у перший же день, не знаючи слів юнацької пісні, і сотник, що йшов поряд із сотнею, гримнув на мене:

— Ей, ти, сині штани, чому не співаєш? Співай!

Я не був ще обмундирований і йшов у своїх синіх київських штанях, а сотник ще не встиг запам’ятати мого прізвища. Довелось сяк-так підспівувати:

Бистра вода, бистра вода

Береженьки зносить,

Молодий козак, молодий козак

Полковника просить…

Звісно, прикро, коли тобі «тикають» і, замість прізвища, гукають «сині штани», але — позір май, коли ти любиш рідний край…

Увечері кожного дня юнаки шикувались на сільському майдані до перевірки й молитви. Лунала команда: «Струнко! На молитву шапки геть!» — і молоді голоси досить злагоджено співали «Отче наш», далі національний гімн «Ще не вмерла Україна» і, нарешті, Шевченків «Заповіт». Мабуть, жодна військова школа в світі не мала такого довгого співу під час церемонії вечірньої перевірки. Повторювана щодня пісня набридає і втрачає силу свого емоційного впливу. Чом би, замість цих трьох обов’язкових номерів ритуалу, не обмежитись короткою стародавньою козацькою молитвою, відомою з п’єси «Невольник», яка ще й досі збереглась серед кубанських козаків — нащадків запорожців:

Ой Ти, Боже милосердний,

Боже щирий і прещедрий,

Прославляєм Твою милість,

Боже, глянь на нашу щирість!

Дай нам, Боже, дай із неба,

Дай, чого нам більше треба —

Дай нам миру і спокою

Під могутньою рукою.

Може, ця молитва була досить пацифістська й не відповідала завданню — виховати мужніх старшин для української армії, бо в моїй сотні, крім Величківського, її ніхто не знав, але вона була далеко змістовніша за «Отче наш», співаний до того ж слов’янською мовою, і не забирала б стільки часу ввечері, коли стомленим за день юнакам хотілося мерщій покінчити з церемоніялом і відпочити.

Щодня надходили радісні повідомлення: після падіння Жмеринки впала Вінниця, Козятин, і українське військо успішно просувалось далі в напрямку Фастова; на південному фронті здобуто Вапнярку; на сході наші частини підступили до Умані й Білої Церкви; на півночі Галицька армія здобула Бердичів і Житомир.

Поляки, захопивши на Волині Луцьк, Рівне й Крем’янець, а на Поділлі дійшовши до Збруча, спинились, і з ними укладено перемир’я; про недавні бої з ними нам, юнакам, нагадував лиш один полонений польський жовнір, що був помічником шкільного кухаря й носив до похідної кухні воду та дрова. З усього видно, він був цілком задоволений з своєї неволі, де йому не загрожувала ніяка небезпека й завжди був ситий, тож і на