Читати книгу - "Привид часу"

Він оглянувся навколо. Нічого не змінилось. У прозорих контейнерах заклякли синюваті тіла товаришів. Дзеркальні антени генераторів були спрямовані на циліндр, з якого Корнєв тільки-но вискочив. На підлозі розтеклися калюжі води. Це Корнєв розхлюпав з контейнера.

Капітан підійшов до свого бака, встромив руку у воду: вона була трохи тепліша, ніж тоді, як він занурився. Може, вода нагрілась од його тіла?

Невже справді він проспав сто двадцять годин? П’ять діб? І нічого не помітив! Нічогісінько… Коли його будили товариші, це було зрозуміло — значить, минув установлений строк. Юнаком він служив на морському кораблі, і його не раз будили заступати вахтового. Тоді можна було не сумніватися, що попередник відчергував належні чотири години. А тепер… Корнєву стало моторошно.

Він старанно обтерся рушником і, напружено розмірковуючи, став одягатись. Була якась суперечність між відчуттям і свідомістю. «Ти тільки що, кілька хвилин тому, заліз у контейнер, — доводило відчуття. — Ти сидів у воді і чекав, коли спрацюють молекулярні генератори. Ти навіть подумав, що краще вмикати автомат прямо з бака… Виходить, ти почав думати про це 120 годин тому, а закінчив щойно? Нісенітниця якась! Ти мало не задихнувся… Усе це було тільки що!»

Корнєв збентежено пригладив мокрого чуба. Він же не відчув ні заморожування, ні пробудження. Але так і мало бути. Адже ці процеси тривають тисячні частки секунди.

І все-таки… Між відчуттям «до» і «після» не було розриву. Адже за цей час сталося багато подій! Навігаційні автомати припинили обертання корабля. З корми його вирвалося сліпуче полум’я завдовжки, мабуть, кілька кілометрів. Величезна тяга за п’ять діб відшпурнула зореліт назад, у напрямі Сонця, змінила його курс. Потім двигуни погасли, автомати ввімкнули маховики, зореліт знову закрутився. Цикл форсування скінчився.

«Скінчився? А що коли він ще й не починався? Анабіозна установка могла не спрацювати або пробудити мене одразу ж. Шестерні зчепились не так — і вискочило одразу задане число! Тоді…»

Корнєва наче обухом по голові вдарило: отже, цикл може початися з секунди на секунду! Невагомість, потім ударять двигуни, і його тіло розплющить невидимий п’ятдесятитонний прес перевантаження. Тоді загинуть усі — їх нікому буде пробудити: генератори спрямовано на його порожній контейнер!

Негайно діяти! Капітан працював швидко і чітко: заморозив воду в своєму контейнері, вимкнув електромагніти, пересунув під проміння генераторів контейнер Летьє, ввімкнув електромагніти, знову встановив на дисках автомата 120 годин видержки. Все. Тепер Тоні розбудить усіх.

Іван одійшов до стіни. Напружене тіло ждало. Ось зараз невагомість, потім удар… «Чи так ти жив, Іване Корнєв? Не страшно вмирати?»

Не було страшно, тільки стало досадно і нестерпно шкода себе. «Як усе по-дурному вийшло! Йому 45 років… Ех, мало пожив, не зробив того, що задумав…»

Минуло кілька хвилин. Відсік і весь корабель огортала тиша, тільки ледве чутно шурхотів годинниковий механізм автомата.

Іван з острахом, чекаючи удару в 80 g, пройшов у відсік керування. Світні цифри електрокалендаря показували «3657». Тоді, коли Корнєв засинав, було «3652». Отже, минуло 5 днів. Синя риска на шкалі індикатора швидкості тремтіла ліворуч від нуля, біля позначки «0,3 c». Останні міліметри світної прямої на зоряній карті були товщі. «Виходить, гальмування і розгін відбулися!» — капітан відчував ніяковість.

«А може і ці прилади брешуть? — обпекла думка. — Може, це якийсь новий вплив Г-1920?»

— Ні, так можна збожеволіти… — пробурмотів капітан, прямуючи в обсерваторію.

Зоряне небо оберталось. Серед безлічі голубих, жовтих, білих, оранжевих кружечків нічого не можна було розібрати. Корнєв увімкнув протиобертання обсерваторії. Небо зупинилось.

Тьмяні сузір’я Скорпіона, Стрільця, Змієносця тепер палали. Недалеко від Антареса сяяло біло-жовте Сонце…

Іван виміряв ефект Допплера, обчислив швидкість корабля. Вона становила 96 тисяч кілометрів за секунду в напрямі Сонця.

Потім Корнєв повернувся в анабіозний відсік, пробудив товаришів і розповів їм про пережите.

— Треба керувати автоматом з контейнера, — сердито закінчив він. — І придумати якусь сигналізацію, чи що? А то не розбереш: минули місяці чи секунди.

— Та-ак… — спроквола сказав Летьє, надіваючи штани, і раптом, вражений думкою, завмер на одній нозі. — Слухайте! А коли б ми не гальмували від субсвітлової швидкості, коли б нерухомо висіли в просторі?

— Нерухомо відносно чого? Неможливо висіти нерухомо, — зауважив Бруно, обтираючись. — Усі тіла у Всесвіті рухаються одне відносно одного.

— Ну, коли б ми рухались відносно найближчих зірок з такою ж швидкістю, як і більшість тіл нашої галактики, тобто робили десятки кілометрів за, секунду, і не було ніяких приладів, годинників, могли б ми визначити за зовнішніми ознаками, скільки пролежали заморожені в контейнерах: п’ятдесят секунд чи п’ятдесят років?

— Мабуть, ні, — сказав фізик. — От п’ять тисяч років від п’ятдесяти секунд ми відрізнили б — по зміщенню зірок у сузір’ях.

— А коли б, — Тоні натягнув другу холошу, став на ноги, — а коли б ми перебували у міжгалактичному просторі на віддалі тисяч парсеків від найближчих галактик? Як тоді?

— Тоді б ми змогли розрізняти проміжки часу в мільйони років.

— Тобто практично ми б зовсім не помітили бігу часу, — підсумував Корнєв.

— Висновок: не можна помітити того, чого нема! — Бруно одягся і заходився прибирати відсік. — Нема перебігу подій — немає і часу. Ще Ленін писав, що час поза речами в часі — бог. Воістину бог — той «біг часу», про який тороче Тоні. Бог Хронос, що пожирає своїх дітей. Тяжка спадщина античного минулого. Корнєв довів це експериментально. Якщо ми не спостерігаємо руху і розвитку матерії, то не можемо нічого сказати і про час…

Астронавти зібрались у відсіку керування. Тепер це було єдине більш-менш пристойне приміщення на «Буревіснику». Тут стало просторіше. Вцілілі два крісла стояли в кутках, повернуті до стіни сидінням. Ніхто не підійшов до них, не сів.

Корнєв, спускаючись з містка, побачив, що всі стоять, притулившись до стін, наче гості, і жаль здавив йому горло.

— Ну, чого ви як чужі? — він через силу всміхнувся. — Двигуни перегрілись, два дні остигатимуть. Влаштовуйтесь зручніше. Часу досить та й поговорити є про що…

— Авжеж, є про що, — підтримав його Бруно. — Я хочу доповісти команді про свою гіпотезу щодо Г-1920.

— От і добре! — зрадів Корнєв. Йому дуже не хотілося, щоб товариші, тепер нічим не зайняті, сумували, чекаючи розлуки. — Сідайте, хто де зможе. Розповідай, Бруно.

Сам капітан сів на сходинці, Марина і Галинка облюбували крісла. Тоні вмостився на тюку з постелями. Аскер і Март так і лишилися стояти. Тепер вони здавалися схожими один на одного: обидва в однакових коричневих комбінезонах, невисокі, кремезні, круглоголові, тільки різниці, що один лисий,