Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том V"

Проте навряд чи варто було закликати глядачів до уваги, бо й без того ніхто не відривав погляду від вулиці.

Навпроти вікна на тому боці висіла велика афіша міського театру. Вона напіввідклеїлась, її кінці вільно гойдалися під подувами вітру. Саме в цю точку скерував промінь Олд-Бой.

До афіші підходив високий кремезний чоловік з портфелем. Ось він невимушено підняв руку, пригладив підстрижені вусики, побачивши за кілька кроків од себе громадянку з маленьким собачкою на повідку. Відстань між чоловіком з портфелем і громадянкою зменшувалася.

— Увага! — сказав ще раз Олд-Бой.

І раптом чоловік з портфелем спинився, наче його хтось несподівано штовхнув у груди. Він навіть одсахнувся і здивовано роззирнувся. Чоловік нічого не розумів.

Не менш раптово спинилася й жінка. Її собачка біг уперед, натягуючи повідок. Але громадянка немов сперлася грудьми на якусь невидиму перешкоду. Обличчя їй почервоніло. Жінка перелякано смикала за повідок і махала вільною рукою:

— Джіммі, назад! Джіммі, зажди!

Чоловік з портфелем спробував підійти до громадянки, заспокоїти її, допомогти спинити собачку. Він навіть підвів ногу, але його знову щось відштовхнуло.

Нічого не розуміючи, він безпорадно поводив очима, враз утративши самовпевненість, — дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці. Коло них спинилося ще кілька чоловік, здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:

— Та що це таке, сниться, чи що?

— А ви спробуйте, може, пройдете…

— Чудеса, та й годі!

З середини вулиці до них підходив міліціонер. Упевнено, як господар, якому повинні підкорятися всі.

Академік Антохін зітхнув:

— Неймовірно! Це електромагнітне поле нечуваної потужності! Важко навіть уявити собі!

— Думаю, Іване Петровичу, що тут має значення й інфразвук, який несуть з собою мікрохвилі, — зауважив Олд-Бой, старанно скеровуючи рефлектор. — Але як саме це відбувається — невідомо…

— То він же модульований, ваш інфразвук! Щоб він впливав, його треба випрямити, тільки тоді він набере акустичних якостей, — не вгавав академік Антохін. — Інакше це все одно електромагнітні коливання… А втім…

Він замислився, наче згадав щось дуже важливе. Інші професори мовчали, зосереджено дивлячись у вікна.

Міліціонер спокійно підходив до невеличкого натовпу, звідки долинали здивовані вигуки.

— Що сталося, громадяни? — спитав він ввічливим голосом.

— Ось зараз додасть “розійдіться!”, — стиха мовила Люка, ховаючи посмішку.

— Що сталося, громадяни? — повторив міліціонер. — Прошу, розійдіться, не заважайте рухові!

Богдан засміявся, почувши, як здійснилося передбачення Люки, та одразу ж злякано замовк. На нього сердито озирнувся професор Терещенко.

— Тихше, прошу, — прошепотів він. — Ви заважаєте, товаришу!

А на вулиці чоловік з портфелем докладно пояснював міліціонерові, що саме трапилось і чому він не може виконати розпорядження господаря вулиці й “розійтися”. Жінка тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собачку.

Міліціонер скептично подивився на всіх: він аж ніяк не вірив у чудеса. Нарешті, він вказав на собачку:

— От ви кажете, що пройти тут не можете, — мовив він іронічно. — А як же цей собачка пройшов аж до вас, громадянине?

Чоловік з портфелем зніяковів: справді, собачка пройшов, а людина чомусь не може!

— Не знаю, товаришу міліціонер. Бачу, що собачка й справді пройшов. А от спробуйте ви, — запропонував він.

Саме тієї миті пролунав зойк. То академік Антохін, забувши про обережність, забувши про невидимі промені мікрохвиль, що линули повз його голову, посунувся, вкрай зацікавлений, далі. І відразу ж мікрохвилі, що їх вилучав генератор, дали себе взнаки. Пасмо сивого волосся на правій скроні академіка Антохіна враз потемніло. Вухо почервоніло, і академік відскочив назад, тримаючись рукою за обпечене обличчя.

Олд-Бой швидко повернув рефлектор убік.

— Іване Петровичу, пробачте, — зніяковів він.

— Ви не винні, Петре Микитовичу, — мужньо визнав академік Антохін, розтираючи червоне вухо. — То я сам, через власну необережність!

А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед, недбало помахуючи паличкою. На нього дивились і чоловік з портфелем, і громадянка з собачкою, і весь натовп. Бо міліціонер незворушно пройшов од одного до другого і так само вільно вернувся. Після чого сказав досить неуважливо:

— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилося. Проходьте, проходьте!

Він пішов на середину вулиці. Чоловік з портфелем, непевно ступаючи, посунув повз афішу. Громадянка з собачкою йшла йому назустріч, безпорадно оглядаючись. Помалу розійшлися й інші свідки дивної події, всі, крім тих, хто спостерігав з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на дивну подію. Академік Антохін потирав руки й повторював:

— Чудовий експеримент, чудовий! Він багато що пояснює!

Професори стримано перемовлялись. І навіть Андрій Антонович, що відійшов знову до дверей і стояв там з шваброю в руках, був украй здивований. Такого він не бачив ще за все своє життя…

Сашко нахилився до Богдана й тихо опитав:

— Слухай, я ось чого не розумію.

— Н-ну?

— Та ти не нукай, а послухай. Чому маленький собачка на повідку зміг пробігти опромінену зону — і проміння його не спинило? От дивно, наче на ньому був панцир…

Богдан знизав плечима:

— А дідько його знає! Тут, р-розумієш, с-суцільні загадки… з цією установкою…

Він не закінчив фрази, бо хтось дружньо торкнувся його плеча. Богдан рвучко обернувся й мало не зачепив руками академіка Антохіна. Іван Петрович усміхався. Він добродушно промовив:

— Навіщо шукати для з’ясування простих речей складних причин? Собака вільно пройшов тому, що він дуже маленький: проміння не сягало його, от і все.

І він одійшов, лишивши зніяковілих приятелів. Їм добре було видно його підпечене вухо й потемніле пасмо волосся. Богдан провів академіка співчутливим поглядом і одразу помітив Андрія Антоновича, який уже стояв біля нього і пошепки запитував:

— Товаришу Богдане, як це вийшло, що ви тим генератором пофарбували волосся Івана Петровича?

Богдан розвів руками:

— А що я м-можу сказати? Спитайте в Петра, Андрію Антоновичу, я не знаю.

Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Можливо, він запитав би й самого Олд-Боя, та почув, як заговорив академік Антохін. Він спинився біля генератора, якого Олд-Бой уже вимкнув, лагідно погладив велику лампу й мовив:

— Я не вважаю за потрібне провадити, Петре Микитовичу, будь-які випадкові експерименти. Те, що ви показали, переконало мене: поєднання мікрохвиль з інфразвуком справді відкриває цілком нові для науки можливості. До певної міри воно навіть революціонізує наші звичні уявлення!

Почувся шум. То присутні реагували на слова академіка Антохіна.

— Так, я не помиляюся, — голосніше повторив Іван Петрович. — І не слід нам займатися якимись забавками, Петре Микитовичу! Ми не діти, нам нема чого гратися, спиняючи пішоходів або обпалюючи пальця шановному професорові Терещенку чи навіть… навіть моє власне