Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

з часом ребром ставало питання: від сьогоднішнього дня ми греко-католики, і якщо ви, панотче, не згодні, віддавайте ключі. Кожен другий храм, траплялося, не відкривався в неділю або на свято, бо священик не міг зробити вибір. У кожному храмі доходило до скандалів, іноді й до бійок. Лінії конфесійного розлому проходили не лише по церковних парафіях, вони «розколювали» цілий світ: сільські громади, друзів, навіть сім’ї. Усе це відбувалося в атмосфері тимчасової — як здавалося багатьом — «відлиги», яка рано чи пізно закінчиться, і за все доведеться розплачуватися. Ця сторінка церковної історії творилася в атмосфері нервового зриву: ніхто не знав, чи надовго вистачить повітря свободи, і так поспішали надихатися ним, що аж захлиналися.

У Західній Україні церковна ситуація ускладнювалася через протистояння не лише з РПЦ, яка не хотіла відступати, а й з українськими автокефальними рухами, які так само «тіснили» РПЦ і претендували на свою частину пастви і майна. Українська автокефальна православна церква теж виходила з підпілля — і разом із поверненням до активного життя цих двох національних церков неминуче воскресали протиріччя й образи, які накопичувалися століттями, прокладаючи глибокий вододіл між православними українцями й українськими католиками.

У стані греко-католиків неприйняття православних було пов’язано з травмою Львівського псевдособору й московською пропагандою, яка взагалі відмовляла їм у праві на існування. Православ’я так чи інакше асоціювалося з москвофілією, що було, звісно, міфом, але від того не ставало легше. Вихід УГКЦ із підпілля в греко-католицькому середовищі часто сприймали навіть як реванш у протистоянні з православними — для них «автокефали» йшли вкупі з «московськими попами».

«Я був у Дрогобичі, коли вперше приїхав Любачівський, — згадує очевидець тих подій Мирослав Маринович. — Це саме був час, коли греко-католики бурхливо реагували на той літургійний момент, коли лунає слово „православні“ („…і всіх вас, православних християн“). Я пригадую, як Любачівський зі своїм почтом іде до храму. На порозі його раптом перехоплюють якісь люди. Перегороджують вхід. Патріарх зупиняється, а тоді вони йому кажуть у досить грубому, ультимативному тоні: „Не хочемо, аби в наших літургіях згадували про православних! Ми не православні — ми греко-католики!“ Ніхто з цих людей не знає нічого про літургіку, історію церкви, не має елементарного поняття, про що йдеться, адже всі ми „православні“ так само, як і „католицькі“, „кафолічні“), бо коли ця термінологія встановлювалася, не було поділу на православних і католиків у сьогоднішньому сенсі цих слів. Тим більше не було — і не могло бути! — жодних протиставлень одних іншим. Це суто політичні поняття і розділення, які стали такими визначальними тільки тут, у нас. А як було Любачівському за одну секунду все людям пояснити?»

Непорозуміння, які накопичувалися століттями між греко-католиками та православними на західноукраїнських землях, — усі старі порахунки, образи, підбурювані з різних політичних боків, — пригадалися та відродилися, зважаючи, зокрема, на те, що до УГКЦ ішли ті вірні, які могли б укріпити автокефальні церкви на Галичині. Ще одним ускладненням стало те, що в автокефальних православних церквах тепер були люди, які перейшли з РПЦ, а свого часу доклалися до переслідувань греко-католиків. Зокрема, такою людиною був колишній митрополит Київський і Галицький РПЦ, колишній екзарх України, патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко) (на своїй «попередній посаді» він був провідником московської політики проти уніатів). Утім, добрих почуттів до уніатів традиційно не мали й представники УАПЦ. Зокрема патріарх Димитрій Ярема писав: «…Унія була створена обманом народу й тому не принесла добра українському народові. Уся історія нашого народу була спотворена через унію».

На певний час автокефальний рух та рух за відродження УГКЦ опинилися по різні боки барикад і доволі довго лишалися недружніми один до одного. «Драматизм стосунків між поділеними церквами київської традиції завжди зростав через втручання позацерковних чинників, зокрема зарубіжних, — підкреслює свідок тих подій архієпископ Харківський та Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко. — Так було й у XVIII столітті, коли Москва інспірувала антикатолицький рух на Правобережжі та проголосила себе захисницею православної меншини в Речі Посполитій. Наприкінці ХХ століття ситуація до певної міри повторилася. Автокефальний рух у Галичині намагалися використати з власною метою і та ж таки Москва, котра змінила атеїстичну риторику на псеводоправославну, і посткомуністичний київський режим, активно спекулюючи гаслом „Єдиної помісної церкви“».

Відомо, що перед падінням СССР спецслужби, готуючись до легалізації УГКЦ, намагалися урухомити сценарій локальної, галицької автокефалії, котра б мала поєднати приховано пов’язані з Московським патріархатом патріотичні православні парафії та очолювану митрополитом Володимиром Стернюком катакомбну греко-католицьку спільноту. Отців Володимира Ярему й Івана Пашулю направляв митрополит РПЦ Никодим Руснак для перемовин із главою підпільної УГКЦ із пропозицією очолити автокефальну церкву й зректися послуху римському архієреєві. Цей проект не реалізувався через тверду позицію київського митрополита Володимира. Але ідеї каґебістського проекту впроваджувалися через інших осіб, і це фатально позначилося на розвитку УАПЦ в Галичині.

Отець Володимир Ярема (згодом патріарх Димитрій) був далекий від церковно-сепаратистських ідей. Навпаки, він жив мрією про відновлення давньої Київської мит­рополії як цілості, а коли говорив про «козацьку церкву», на його очі наверталися сльози. Хоча він був хрещеним греко-католиком і виховувався в традиціоналістичній атмо­сфері міжвоєнного Надсяння, польсько-український конф­лікт, знищивши його малу батьківщину, багато в чому визначив і його ставлення до католицької церкви, тим більше, очоленої поляком Іваном Павлом ІІ. Принагідно зауважу, що, за моїми спостереженнями, у західноукраїнських областях найпалкішими прихильниками УАПЦ зазвичай виявляли себе переселенці з Лемківщини, Надсяння й Холмщини, для яких церковний вибір забарвлювався національною драмою.

Однак у патріарха Димитрія було надзвичайно тепле, шанобливе ставлення до владики Любомира Гузара. Тут уже вступали в дію не церковно-політичні переконання чи очевидна культурна близькість, а набагато важливіший, справді фундаментальний чинник — віра. Людина безсумнівної особистої побожності, патріарх Димитрій відчував і цінував у владиці Любомирові людину віри. До того ж, їх ріднило й надзвичайно чуйне, а разом із тим відповідальне ставлення до київської літургійної традиції. Певна річ, що особи, не наділені ані даром віри, ні високою особистою культурою, цього сентименту не мали. Таких осіб, на жаль, не бракувало в колах галицького кліру.

Розділ 7. Удома. Удома?..

Розповідаючи про своє повернення до України, Любомир ­Гузар говорить, що вперше усвідомив себе вдома, коли поїзд зупинили у Славському. «Ми перетнули кордон у Чопі, і я незабаром задрімав, — згадує Блаженніший. — І раптом прокидаюся — Славське!» Те саме містечко біля Сколе, із якого майже півстоліття тому він хлопчиськом тікав зі своєю сім’єю в глупу ніч. Можливо, такий ностальгічний момент виникає у розмові не стільки через свою символічність, скільки через те, що це була дійсно світла, щемлива мить зустрічі з колись утраченою батьківщиною, ще не затьмарена відкриттями, які чатували попереду. Зрештою, повернутися в дитинство неможливо, але це не було й поверненням в омріяну обітовану Україну, бо тут досі перебував і не хотів відступати Радянський Союз.

«Це була цілком інша країна, як та, із якої я поїхав, — пригадує Блаженніший. — У мене було дуже прикре враження: люди пригнічені, ніхто не усміхається. Я ж приїхав з Італії — країни, де бурлить життя, де люди дуже відкриті. А тут усе цілком інше, до мене ніхто навіть говорити не хоче. І суто візуальне враження теж було гнітюче. Колосальне занедбання. Знаєте, я їхав зі Львова дитиною і пам’ятав вітрини крамниць. Яка там була краса, у тих вітринах!.. А тут побачив, як воно стало… Але головне було в людях. У дрібницях навіть — знаєте, дрібниці завжди кидаються у вічі