BooksUkraine.com » Сучасна проза » День, що навчив мене жити 📚 - Українською

Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

168
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "День, що навчив мене жити" автора Лоран Гунель. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 46
Перейти на сторінку:
приносив потоки морських пахощів та кілька повівів свіжості під полудневим сонцем.

Шукай божественне в собі.

Легко сказати. Впродовж двох годин, що Джонатан сидить на терасі кав’ярні на мосту Монтерей, він марно шукав, хвилювався – нічого не приходило.

Час від часу його свідомість зосереджувалася на перехожих, вловлюючи уривки розмов, що долинали, коли ті його минали. Такі ж, як і він, люди, котрі, однак, мали одну посутню відмінність: були безтурботними, тоді як він мався зовсім інакше. Ти не дотягнеш до року. Безсердечний голос другої циганки досі відлунював у його свідомості.

Він дивився на океан, сподіваючись прогнати крихту тривоги, яка знову повернулася. Він не хотів впасти в депресію, у той летаргійний стан, з якого виходиш ціною надлюдських зусиль, немов комашка, яка потрапила в бокал, його стінки настільки гладенькі, що будь-яка спроба втекти завершується невмолимим сповзанням на дно.

Шукай усередині.

Важко дивитись усередину, коли, власне, боїшся натрапити там на тривогу.

На екрані телевізора, закріпленого на внутрішній стіні кав’ярні, змінювалися дивовижні картини лісів, зняті з гелікоптера. Джонатан заледве чи й чув звук голосу журналіста.

«Ліси Амазонки, – казав той, – знищуються у жахливому темпі: тисяча шістсот гектарів щодня, що дорівнює площі ста п’ятдесяти футбольних полів».

«На екрані фото старого індіанця перед входом у Музей природничої історії в Сан-Франциско, де на цей момент, – уточнював журналіст, – експонується неймовірна виставка про Амазонку. Довге волосся зібрано на потилиці, обличчя виражає умиротворення, хоча й з певним сумом. Свого роду спокійна покірність долі».

Джонатан довго зітхає. Як можна бути щасливим, коли у світі все так погано? Як знайти в собі сили вийти з цього, коли зло заполонює Землю? Боротьба марна, казала тітонька Марджі.

Голос старого чоловіка спокійний, врівноважений. Попри серйозність висловленого, не помітно жодної ворожості, жодної ненависті.

«Коли ви зріжете останнє дерево, – казав він, – коли зловите останню рибину, тоді збагнете, що гроші не можна з’їсти».

~ 12 ~

– Простягніть, будь ласка, палець.

– Перепрошую?

– Ваш вказівний палець, будь ласка.

Джонатан простягнув руку молодій жінці в білому халаті. Вона делікатно насунула на вказівний палець щось на кшталт широкого еластичного кільця, схожого на прошитий алюмінієм палець рукавички, від нього відходив довгий, тонкий електричний провід, який кілька метрів далі був під’єднаний до комп’ютера, що стояв на столі. На стіні за нею величезний екран.

– Ось ви й під’єднані, – пояснила вона.

У неї був м’який усміхнений голос, відчувалася, однак, певна професійна стриманість.

Жінка ковзнула за стіл і взялася стукати по клавіатурі.

Джонатан глянув на трьох осіб, що сиділи обіч нього на поставлених півколом стільцях. Жінка тридцяти п’яти чи тридцяти шести років із зачіскою каре, здавалося, старанно уникала зустрітися поглядом з іншими; ще одна жінка років шістдесяти, дуже усміхнена, зі здоровим кольором обличчя, пишним світлим волоссям, що пахло лаком, гаряче вітала кожного, хто прийшов; і нарешті юнак з повадками студента, неголений, з розтріпаним волоссям, очі якого регулярно блукали в декольте жінки-науковця. Треба зазначити, що її білий халатик не приховував пари гарненьких грудей.

Кімната радше простора, з білими стінами й безликим умеблюванням, попри все купалась у м’якому, досить теплому світлі. Фундація тітки Марджі розташувалась поблизу центру Монтерея. Дуже проста будівля, що загубилась у малозаселеній зоні, серед дерев.

– Крива, яку ви бачите на екрані, відображає рівень провідності вашої шкіри з флуктуаціями в реальному часі.

Згадана крива не була повністю горизонтальна, вона злегка коливалася, досить слабко, але нерегулярно. До досконалої синусоїди електрокардіограми було далеко.

– Провідність змінюється залежно від вологості вашої шкіри, коротко кажучи, пітніння. Власне, симпатична нервова система контролює ваші залози пітніння, так як і ваш артеріальний тиск чи сердечний ритм.

– Ок.

– Ваш внутрішній стан, ваші емоції і стрес впливають на ці фізіологічні моменти, які можуть мінятися будь-якої миті.

– Розумію.

Юна операторка ввімкнула показники інших учасників.

Тепер на величезному екрані вимальовувалося чотири різноколірні криві, кожна розвивалася незалежно від інших. Джонатанова була блакитною. Яскраво-жовта крива молодої брюнетки була найрівнішою серед чотирьох. Зелена належала юнакові й відзначалася помірним коливанням. Флуктуації червоної кривої шістдесятилітньої жінки були трохи ератичними і значно більш вираженими порівняно з іншими, що їх вона регулярно перекривала.

– Ви можете констатувати, – заговорила науковець, – ми всі різні, у нас різні фізіології, і ми по-різному реагуємо в однаковій ситуації.

Вона трішки відступила.

– Тепер я хочу, щоб ви подумали про різні речі. Пригадайте останній раз, коли у вас був сильний стрес…

Червона крива підскочила майже одразу. Джонатан заплющив очі. Виник образ циганки. Він глянув на екран. Його блакитна крива піднялася, як стріла. Юнакова крива ледве чи піднялася, жовта залишалася так само рівною.

Операторка підійшла до учасників і звернулася до молодої брюнетки.

– Вам на думку не спадає ніяка стресова ситуація?

Та відповіла короткою загадковою усмішкою, жовта крива залишилася незмінно рівною.

Науковець ступила крок до юнака.

– Невже останнім часом студентське життя не подарувало вам якогось великого зворушення? – запитала вона зацікавлено з усмішкою на вустах.

У цю мить їй до ніг упав олівець. Вона нахилилася вперед, цей рух привідкрив її груди трохи більше.

Зелена крива злетіла вгору, юнак зашарівся. Чутлива машина. Джонатан стримав усмішку. Чи ж падіння олівця було ненавмисним?

Брюнетка зиркнула на годинник. Джонатан запитав себе, скільки морських свинок заплатило за цей експеримент.

– Тепер ми зробимо вправу на розслаблення, – промовила операторка. – Сядьте зручно.

Учасники завовтузились.

– Прошу зробити глибокий вдих, спокійно… отак… тепер щораз повільніше… так… ось так… при кожному видихові дайте тілу розслабитися трішки більше, дедалі більше…

Джонатан скерував погляд на екран. Більшість кривих повільно схилялися, червона більше за інші, жовта помітно менше. Його крива зустрілася з кривою студента, далі вони перетнулися в іншому напрямку.

Голос науковця скеровував їх таким чином у різні стани – розслаблення чи напруження, позитивні чи стресові, здавалося, кожна крива мала своє життя і не переймалася іншими.

Потім молода жінка запропонувала їм подивитись одне одному в очі, що вони й зробили, переводячи погляд з того на того. Молода брюнетка також взяла участь у грі, Джонатан відчув, що тепер вона менш відсторонена, ніж на початку.

– Дивіться одне на одного… доброзичливо, – промовила операторка своїм м’яким, позитивним голосом. – Спробуйте відчути те, що вас тут зібрало.

Експеримент спонукав кожного усміхнутися, спершу усмішка була трішки збентеженою, згодом природнішою. Так незвично дивитися на когось по-справжньому. Більшість часу Джонатан не дивився людям у вічі, або ж глипав мигцем; власне, він на них дивився, але не

1 ... 17 18 19 ... 46
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День, що навчив мене жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День, що навчив мене жити"