Читати книгу - "Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці"

собою світло в ванні й поправляти ручку від унітазу, щоб не текла вода; що він залишає брудний посуд у тих кімнатах, де їсть; що він забуває виконати прості побутові прохання (перенеси прасувальну дошку, вимкни каструльку через півгодини), а до завдань середньої побутової складності взагалі не має елементарної кебети. І тоді вона, не дай Боже, принизилася б того, щоб у побутових сварках називати його «старим склеротиком» чи «руки зі сраки». А так за ПОЛКОВНИКОМ ходить по п’ятах ВІОЛОНЧЕЛІСТ, вимикає за ним світло, прибирає брудний посуд і ставить його у посудомийну машину, ще й протирає місце, де чашка залишила осоружний кружечок. Лєпота!

Чи жила б вона зі своїм ВІОЛОНЧЕЛІСТОМ, а той, як людина творча, як людина вільна, не піддається муштрі. Тому будь-які намагання диригента зробити йому зауваження той сприймає, як насильство і особисту образу, як результат, будучи унікальним віолончелістом, ніколи не буває першою віолончеллю в оркестрі. Через свій нестерпний характер він часто «хряскає дверима», а знайти роботу віолончелістові в Києві не так уже й легко, тому часто опиняється «на вільних хлібах», і це ще м’яко кажучи, бо насправді він опиняється «без хліба» взагалі. І це перетворилося б на муку для неї, ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, і вона, не дай Боже, принизилася б до того, щоб у запалі побутової сварки назвати його нікчемою. А так, ПОЛКОВНИК справно приносить щомісяця полковницьку пенсію, і кризи як такої в сім’ї не буває. Красота!

Чи ще. ПОЛКОВНИК — нормальний дядько, недурний, але без особливого інтелектуального бекграунду, без польоту фантазії. Походячи з села, він пропустив дуже важливий — початковий етап свого інтелектуального й естетичного виховання. Далі була радянська військова вища освіта, яка не прикрасила «клумбу» провінціала нехай фіктивними, проте хоч якимись квітами інтелігентності й освіченості. Він не читав книг, не любив класичної музики, не розбирався у мистецтві. Це час від часу діставало ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, яка отримала дуже пристойну освіту, мала добру консерваторську школу і шанувала хороший смак у мистецтві. От оця ПОЛКОВНИЦЬКА культурна провінційність викликала в неї — ні, не огиду, а якесь збридження, подібно до того, як бачиш чуже волосся на своїй ванні. І вона, живучи з ним одним, могла б, не дай Боже, зопалу назвати його провінціалом-недоучкою. Але навіщо принижувати людину? Цим вона принизила б себе. А так, маючи у домі віртуоза ВІОЛЕНЧЕЛІСТА, вона завжди могла поговорити на рівних про новий запис контр-тенора Жарускі чи про новий роман Євгенія Водолазкіна, поговорити на рівних, із задоволенням. Кайф!

Чи інший приклад. Харизматична натура ВІОЛОНЧЕЛІСТА, його емоційна (слава Богу, переважно позитивна) нестриманість чергувалась із періодами глибокої депресії, під час якої він поширював навколо себе ауру поганого настрою. І це могло б вивести ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ із себе, оскільки вона й без того була схильна до депресій. Тому в запалі побутової сварки вона, не дай Боже, могла б назвати його лузером. А так — поряд був стабільний, впевнено-сірий, пересічно-посередній ПОЛКОВНИК, який завжди в непевних ситуаціях на кшталт «бути чи не бути» казав: «Не треба кип’ятитися». І хмари над ПТІЦЕЙ-ТРОЙКОЙ танули самі по собі.

Словом, ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ не можна було нарікати на своє сімейне життя. Воно склалося.

— А з ким із них ти спиш? — поставив я питання, від якого мене розпирала цікавість.

— Ні з ким, — флегматично відповіла ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

За своє життя вона мала з десяток чоловіків, і вони її не переконали в тому, що секс вартий особливої уваги.

У її сімейних стосунках інтимна сфера асоціювалася з постійними турботами ПОЛКОВНИКА про свою простату: антибіотики після кожного зближення, постійні пошуки ідеального уролога, довгі курси ректомасажів, купа таблеток на приліжковій тумбочці типу простатилен і т. д. і т. п. — це вводило її в стан глибокого ступору після чергової порції обережного, нетривалого, сірого середньостатистичного сексу.

Коли в їхній сім’ї з’явився ВІОЛОНЧЕЛІСТ, спершу на правах друга сім’ї, потім на правах приживалки та гувернера і врешті-решт, на правах законного її чоловіка, то ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, уже з почуттям глибокої алергії до сімейного сексу і огиди до коротких партизанських вилазок у позасімейні сексуальні пригоди, не претендувала на володіння інтимною сферою свого нового чоловіка.

І якби її спитали, чи був у них з ВІОЛОНЧЕЛІСТОМ секс, вона навіть не змогла б сказати чогось «виразного», тому що ті зближення були такими ж «невиразними», як і саме це слово.

Річ у тім, що при всіх недоліках ВІОЛОНЧЕЛІСТА, він був справжнім митцем, тому найкращим сексом для нього була тільки музика. А подружні обов’язки ніяк не могли його «розпалити».

Тому коли ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ слухала запальні сповіді своїх колежанок, а потім підлеглих по журналу «Україна класична» про любовні походеньки, вона дивилася на них з якоюсь чи то жалістю, чи то співчуттям, мовляв: «Це ж треба! Людям нема чого робити!»

Ось сидить перед нею тридцяти-, сорока- або п’ятдесятирічна тьотка, така сама, як вона, з двома доньками, так само, як і вона, з подушечками на животі й на стегнах, і з таким самим подвійним підборіддям, з якого треба час від часу висмикувати волосинку, що вперто виростає на одному й тому самому місці. І оця начебто така сама жінка, як вона, така сама кандидатка мистецтвознавства розповідає їй про життя приматів у клітці зоопарку. Тобто насправді мова йде про неї саму і про її боротьбу за чоловіка альфа-самця, якого атакують подібні до неї самки. Чи ще гірше: вона ділиться своїми материнськими інстинктами, які опановують нею, коли жаліє бета-самця, якого принизив альфа-самець.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ розповідала це все спокійно, без надриву, в притаманній тільки їй флегматичній манері, сидячи на даху сусіднього будинку, де я розбив власну терасу. При цьому вона попивала шампанське і гойдалася, по-дитячому махаючи ніжками, в кріслі-гойдалці.

Як же мені пощастило, думалось мені, що я зустрів її саме зараз, а не колись, коли в ній нуртували пристрасті. А чи нуртували взагалі?

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ припинила гойдатися і підсунула під ноги пуфик. Я з цікавістю розглядав її ступні на сонці. Це вже не були ті м’якенькі пухкенькі ніжки з