Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

Свєтка відповіла, не припиняючи рюмсати:

— Та хіба ж я проти? Та він же впертий, як віслюк!

— Він побив тебе?

— Краще б побив.

Прочинилися двері, крізь них несміливо зазирнув Сашко:

— Мам, а можна…

Лариса обрубала сина:

— Зачекай-но п’ять хвилин!

Сашко сказав трохи наполегливіше:

— Та ви з тіткою Свєтою вже дві години розмовляєте!

Лариса відповіла крижаним тоном:

— Я сказала: п’ять хвилин!

Сашко причинив двері.

Лариса звернулася до Свєтки:

— То що там у вас трапилось?

— Кому сказати, не повірять, чим я себе викрила. Повернувся Олексій з рейсу. Вчасно повернувся, очікувано. Все, як годиться: сувеніри, дарунки, шмотки. Я до приїзду хату мало не язиком вилизала, наготувала смачненького. Нагодувала, викупала, біля себе поклала…

— А далі що? Не тягни!

Свєтка розридалася ще сильніше:

— А ранком я спросоння почала його торсати за плече та й кажу: «Сергію, прокидайся, на роботу спізнишся!». Думала, Олексій нічого не второпав. Коли він прокидається, мовчки снідає, мовчки збирає речі і найбуденнішим тоном каже: «Ну, я пішов. Більше не повернусь. Порадуй свого Сергія».

Лариса кинула на подругу трохи зневажливий погляд:

— М-да. Ну й дурепа ти, Свєтка!

Сашко вдруге прочинив двері.

— Мам, будь ласка, на хвилинку!

Лариса з прикрістю звернула таки на нього увагу:

— Ну, що ти хочеш? Тільки швиденько!

— Мене Оленчині батьки запрошують в село. Там будуть кабана забивати. То треба допомогти. Завтра ввечері повернусь. Зате нас кров’яною ковбасою пригостять!

Лариса відповіла поспішно, аби спекатися настирливого сина і залишитися з подругою:

— Добре, добре, їдь!

Та коли Сашко радісно вибіг із кухні, навздогін добавила:

— Тільки Мишка візьми з собою!

Хто б сумнівався, що без нього Сашка нікуди не відпустять.

Так і сталося, що через якусь годину в автобусі, що прямував з Миколаєва в Степове, на подвійному сидінні сиділи Мишко з Оленкою. Мишко зачаровано дивився в вікно з абсолютно щасливим виглядом.

Сашко сидів позаду них з випадковим попутником і часто-густо поглядав на Оленку. Попутник звернувся до Сашка, аби побалакати. Трапляються такі, й не рідко:

— От ніяк не здогадаюсь, хто з вас хто один одному?

Сашко не дуже охоче відповів:

— Отой пузань — мій брат.

Попутник примружився:

— А ота струнка дівчина — наречена?

Сашко з острахом глянув на Оленку, чи не чує вона розмови. Але Оленка жваво розмовляла з Мишком і нічого не чула. Чи начебто не чула.

А Сашкові промайнула думка, що, вже як виникла, не кидала його. Не кидала, коли їх стріли Оленчині батьки — дядько Микола та тьотя Емма. Не кидала, коли надвечір вони сиділи у дворі на галявині, в центрі якої два чоловіки обсмажували в соломі забитого кабана. Не кидала, коли вони з Оленкою, перезирнувшись, непомітно вийшли через хвіртку з двору.

Мишко цього навіть не помітив. Він загубився серед інших дітлахів, що як горобці посідали на паркан з жердин і очікували на ласощі.

Що то були за ласощі! Підсмажені вуха від кабана, хвіст, шкуринки. Просто з полум’я! Через це у багатьох обличчя були замурзані сажею. І в Мишка, звісно, також. Але ніхто не це анітрішки не зважав! Бачила б мама! Та чи зрозуміла би? Але ніде правди діти: Мишко серед замурзаних дітлахів, після цілоденних забав як от ловля на смолу павуків, виливання ховрахів, а потім ще й білування кабана, як ніколи почував себе щасливим!

А Сашко теж почував себе щасливим, ідучи сільською дорогою і тримаючи Оленку за руку. Як зазвичай Мишко. І нарешті думка, що муляла його цілісінький день, набула закінченого вигляду. Він зрозумів, що хоче одружитися з Оленкою.

Підлітки вийшли за село. Сашко порушив мовчанку:

— Гарні у тебе батьки! Гостинні, доброзичливі.

Оленка всміхнулась:

— Та у нас в селі всі такі.

Сашко вдихнув на повні груди:

— Як же добре у вас тут!

— Звісно, що добре, — підтвердила Оленка. — Все своє: і ковбасний цех, і олійниця, і млин. І коней у нас вирощують. Добре селяни живуть…

Мабуть, Сашко мав на увазі дещо інше. Але сперечатися не став.

Оленка вела далі:

— А мій батько тебе розмовами не втомив? Він у нас трохи балакучий.

— Навпаки, дуже цікаво було послухати. І ніяковості не відчувалось. Стріли нас з Мишком, наче все життя знали. Ну а нагодували — досі шлунок тільки-но що не лускається! А вареники які ж смачні! Думав, ще один — і досить. А з’їв ще ледве не десяток!

— Це в селі найперше: нагодувати гостя.

Непомітно спустилася ніч.

Село залишилось десь позаду. Ноги занурювалися в теплий дорожній пил як в перський килим. Дорога бігла й бігла далі, залишаючи обабіч скошені поля.

Збоку дороги було намощено височеньку скирту соломи.

Обидва підлітки одночасно відчули одне й теж саме: вони добряче притомилися.

Сашко зізнався перший:

— Відпочиньмо трохи? Я трохи стомився.

І поліз на скирту, не дочекавшись відповіді. Оленка озвалася трохи глузливо:

— Не звик пішки? Все більш тролейбусом?

— Не пробуджуй в мені спортивну злість! А то на спір підемо до Миколаєва. І хто ще перший втомиться!

Оленка відповіла примирливо:

— Добре, добре! Не підемо в місто. Як же ми тут Мишка залишимо?

— Та він, схоже, тут би залюбки залишився. Давай-но руку, допоможу.