Читати книгу - "Тарас. Повернення"

він у запалі читав свої вірші, ці дві рельєфні частини лоба збільшувалися і весь вираз набував особливої пристрасності. А ще вона любила його очі. Здалеку вони звичайні, сірі. Але коли ти підходиш ближче, то бачиш їхню глибину й мінливість, немов всередині горить вогонь, від якого вони то набираються снаги та стають блискучими й чорними, то світлішають і перетворюються на дві темно-сині тернини. Ці очі вбирають тебе в себе.

Пальці Агати, легкі й ніжні, передавали Шевченкові її поривання і жагучими доторками таки пробуджували його. Він проснувся і крізь примружені повіки спозирав, як Ускова схвильовано дихає, дивлячись на нього.

Почувся тріск бамбукової завіси й до кімнати швидко увійшов Усков. За ним попід стіною майнула ще одна постать. Це не відома Шевченкові дівчина-адайка. Граційна, в одязі червоних тонів, із тюбетейкою без пір’їни на вершечку. Її хода рівна, тиха. Рухи стримані. І якби не багряна сорочка-кейлек[34], то він би й не запримітив її.

Усков підійшов до дружини, обпік поглядом. Обличчя змучене, локон вибився із зачесаного назад волосся. Агата Омелянівна опустила очі й простягла чоловікові для поцілунку руку. Іраклій Олександрович втратив витримку. Його дратувала присутність сторонніх. І він проігнорував простягнуту руку. Схопив локон, покрутив пальцями. Сказав:

— Милая, вы уже второй день тут. Вы не устали, все эти дни ухаживая за ним?

За дверима почувся шарварок і дитячий писк. Двері з гуркотом відчинилися, і до кімнати влетіла Наташа. За собою вона, схопившись за шаблю, тягла казака.

— Я шьчашь как шаблю эту вытяну! Жьиво пустишьш меня! — якомога нижчим голосом обурювалася дівчинка.

Казак розгубився, віддав однією рукою честь:

— Ваше вискбродіє! Я її й не пускав! Вона сама прослизнула!

— Наташа! Дядя Тарас болен и спит! А ты шумишь! — розсердилася Агата.

— Я же просил тебя поиграть на улице! Почему не слушаешься? — дорікнув доньці Іраклій Олександрович.

Агата Омелянівна підняла Нату. Мала щосили пручалася. Та її з іншого боку обійняв Усков. І ображена на тата дівчинка пхикнула:

— Да он ужьэ прошьнулшьа! Вон глажьок хитрый у Тарашьа! Шьами пошьмотрите!

Незграбно тримаючи дитину з обох боків, батьки передали її казаку. І під супровід слів коменданта: «Иди поиграй с ней на улице!» спантеличений казак виніс Нату до саду.

Розбурханий галасом Тарас, котрий спостерігав за всією веремією, слабко всміхаючись, запитав:

— Я довго спав?

І Ускови тут-таки відреагували на Шевченкове пробудження. Агата кинулася до ліжка. А Іраклій залишився стояти при дверях, озираючись то на адайку, то на дружину, то у вікно.

— Вы были без сознания, — сказала зраділа Ускова.

А комендант додав сухо:

— Более полутора суток.

— И всё это время бредили. Жар у вас был сильный. Всю бочку уксуса на вас извели, — утішливо мовила Агата.

— Нічого не пам’ятаю, — збентежився Тарас.

Ускова зашарілася, як юнка. Її світла шкіра набула коралового відтінку. І вона промовила тихо, відводячи від чоловіка лице:

— Вы стихи новые читали. Красивые, страшные… «Живого б любила, другую б удушила, а с неживым в яму б легла…» Неужели такие страсти на вашей родине не редкость?

Ускова дратував рум’янець дружини, і він не зміг цього приховати:

— Собственно, Агафья Емельяновна их до конца не понимает по причине шведского образования…

Агата знітилася, схопилася, проходячи повз чоловіка, присіла в кніксені й уже з-за дверей сказала:

— Простите меня… Тарас Григорьевич, я принесу вам завтрак.

— Извините! — кинув Усков Шевченку й вийшов слідом за дружиною.

Тиша, що її по собі залишили Ускови, швидко урвалася казахською веселою пісенькою. До вікна з горобцями підбігла молода казашка, простягаючи до птахів руки. Горобці немовби за її наказом повернулися на улюблений, давно насиджений карниз і відчайдушно зацвірінькали.

— Бақсы емессіз бе?[35] — спитав Шевченко. Це звучало радше як ствердження, аніж питання.

Адайка сприйняла його, наче старого знайомого, і відповіла поганою російською:

— Бабушка шаманкой быль, а я — беркутчи[36].

— Беркутчи? Я вперше бачу тут жінку-беркутчи!

Казашка всміхнулася і заговорила до горобців по-своєму. Два горобчики всілися їй на плечі та слухали, що вона каже. Впевненість й умиротворення ховалися в кутиках її вуст. І Тарас відразу сповнився бадьорості. Йому захотілося підійти до дівчини. Та встати бракувало сил. Він лише всівся на ліжку, закутуючись у простирадло.

— А хто російської тебе навчив? — заговорив до неї українською. І вона — о диво! — його зрозуміла.