Читати книгу - "Тарас. Повернення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І неначе на підтвердження того, Мостовський закінчує його фразу саме так, як не наважується зробити цього він:
— Posadzić? Po co? Jeśli można prostym sposobem…[25]
У Шевченка похололо на душі.
— Bili cię?[26]
— Biją mnie przez całe moje życie,[27] — ухилився Тарас.
— Bili cię?! — повторив із притиском Мостовський.
— Nie pamiętam![28] — відвів очі від приятеля.
— U ciebie krew na czole![29]
— Krew?..[30] — Шевченко помацав чоло, ніби здивувався.
— Mieszkow na nas z tobą donos napisał. O tym, że założyliśmy nowe Bractwo Cyryla i Metodego z Kazachami![31]
— З казахами? Тут, на Мангистау? — засміявся Тарас.
— Так, — Мацей видавався серйозним.
Шевченко подумав, що Мостовський жартує, і вирішив йому підіграти.
— І хто в нас Великий майстер стільця? Я?
— Та більше схоже, що я, — відвернувся від нього Мостовський і зник у глибині камери.
— Мацею! — гукнув Тарас.
Мацей не озивався.
— Мацею! Dokąd przepadłeś?[32] — розхвилювався Тарас.
Його поклик почув караульний, що спав у будці. Він визирнув і угледів крізь клуби пилу в приямковій ніші карцеру Шевченка.
— Спускайся в каземат! — гаркнув караульний.
З несподіванки Тарас відпустив штабини ґрат і пробуркотів, знову втрачаючи тяму:
— Пощо спускатися… Я й так зараз упаду…
— Спускайся, каторжный! А то счас гефенгнисляйтера господина Мєшкова позову! — караульний звів курок рушниці й наставив дуло в заґратовану пройму карцеру.
Але Тарас його вже не почув. Зомлів і повалився вниз на дно камери…
…І знову він молодий, і знову на засніженій кручі. Під ним старий Дніпро в торосах із криги, заметах, що горбами вкрили широке річище. А перед ним — вона — молодиця з білим лицем, з прихованим поглядом і зраненим серцем. Він тягнеться, щоб її поцілувати. А вона виставляє перед вустами праву руку з мідною обручкою на середнім пальці, наче каже йому: зніми її, перестав на безіменний, тоді зможеш поцілувати. І Тарас, не вагаючись, надягає перстень на безіменний, тягнеться вустами до неї… І відчуває теплоту її вуст. Вони солодкі, пружні й ніжні. Та запах у них не хатнього затишку, не хліба з печі, не сушених волошок чи рути. Вони пахнуть минулим і чужим. У пахощах тих хижість і мука. Покинутість і зрада…
…І Шевченко вертається зі свого сну. Він знову живий. І від нього відсахнулася витончена силюета. Це жінка з давнім запахом «Parfum á la guillotine»[33] часів Великої французької революції ще 1789-го. І це Агата… Не молодиця зі зблідлим сумовитим лицем.
Вона відскочила від його ліжка й зупинилася біля вікна, важко дихаючи. Він багато в чім їй вдячний. Бо вона вміє його слухати. Йому це лестить, але не більше. І він знову вертається у сон.
З карниза злітає зграйка горобців — Агата відчинила вікно навстіж і подивилася на обрій. Далеко від дачі коменданта Ускова височіють скелясті горби. Вони мріють у літній спеці, будять фантазію…
Агаті було здалося, що Шевченко прокинувся від її таємного поцілунку. Але, постоявши біля вікна, вона переконалася, що то їй тільки здалося. Шевченко не приходив до тями вже другий день. І вона знову підійшла до його ліжка, запнутого від комарів білим мереживом, і ще раз нахилилася над ним. Локон її чорного волосся спав Тарасові на груди. Крізь полотно сорочки виступають міцні м’язи плечей і шиї. Агата хоче доторкнутися до них, але в останню мить не наважується, відсмикує руку й зачіпає мізинцем Шевченкове гаряче чоло.
Тарас доторку ніби не почув. І Ускова наважується прикласти пальці до його чола, нижче садна з пришерхлою кров’ю. Там вона відчула опуклість, яку часто називають «опуклістю впертості». Вони зверху чола по краях. Їй вони дуже подобаються. Коли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас. Повернення», після закриття браузера.