Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

...Молодиця-гетьманша Олена-Гелена наступного дня сама особисто дала Сіркові в руки добротну, наповнену й тугу перекидну сакву-суму з харчем у дорогу, немало тим здивувавши подорожника. Більше того, неждано-негадано сама й проводжала всіх слобожан аж на переправу в Бужин, грайливо гарцюючи на сиво-яблукуватому огирі між явно невдоволеними її забаганковою присутністю пасербами Тимошем і Єврасем та моложавим гетьманським скарбником паном Ясем, що проводжали Сірка також, очевидно, за наказом гетьмана... Таки полюбився, врешті, гетьманові і Капусті безкомпромісною прямотою Сірко, як і природною кмітливістю та безперечними майбутніми послугами, на які вони, певно, сподівалися.

Низькі і тяжкі хмари, як велетенські повісмища, близили, пригинали до самої землі непривітне небо в притрушеній сніжком дорозі слобожан. Вистояні добрі коні жваво долали і віддаль, і шпаркий зустрічний вітер, несучись все вперед і вперед, бо вершники на них, зв'язаних по кілька, і в путі пересідали із одного на іншого, свіжого та відпочилого...

Зрідка лише із низьких хмарищ визирало до подорожан тихе тьмяне сонце і тут же ховалося.

Вже аж під Мерефою, коло крутоярів і крутосхилів, ні з того ні з сього появилася мряка, а їй услід — сива заметіль, що поволі переросла у віхолу, а та за мить несамовито понеслася назустріч подорожнім бирсою, ледь не зносячи вершників із сідел, виючи і виспівуючи, ніби та відьма за кимось ошаліло гналася на мітлі й голосила: «В'ю-у-у!.. Фі-ю-ть!..» Потім закушпелила метелиця так, що і світу не стало видно...

Ота віхола таки спинила подорожніх, збила їх докупи, хоч і ненадовго. За якусь часину отак же зненацька вона і стишилася, заповнюючи простір спершу тишею, а потім раптовою відлигою. Попри холод і страх людський, була і своя краса та принада в зимовому полі..

Недільний ранок поволі переходив в підобіддя, як вершники нарешті обережно переправилися через недавно замерзлу й потріскуючу кригою Мжу. День був сонячний, хоч і досить прохолодний; окіл мовчав під погавкування собак по-недільному урочисто; сонце, хоч і світило, але пригрівало лише в затишках...

— Може, все-таки заїдете до мого обійстя та перепочинете, хто має бажання? — звернувся Сірко до подорожан на луці перед рідною Артемівкою.

— Далебі, ні, отамане! Спасибі! Треба поспішати, поки погода, та й родини, відаєш, чекають нас вдома. А кожен із нас просить тебе до себе в гості,— відмовився за всіх від Сіркових запросин старший козак-стародубець Марко Процик.

— Виконаємо, як просиш, бажання гетьманове, на весну і сюди прибудемо, як домовилися, а тепер бувай здоровий,— стяг першим найстаріший між усіх Клим Ворош вовчужну шапку-чабанку і перехрестився. Скинув і Сірко, у відповідь усім, перехрестившись, свою виндилихову кабардинку. Якусь часину відбувалося оте поконне прощання: Сірко кланявся відбувальцям, а відбувальці — йому. Вітерець і приморозок здиблювали і куйовдили оселедці на головах. І Сірко чув, як мороз пощипує нагріті вуха і як лоскоче його шию велика срібна серга...

Наближаючись до оковдрених снігом дахів свого дворища, Сірко ще звіддалік помітив веселе юрмище дітлахів, що мурашилося, котячись із високого горба обік рідного обійстя на гринджолах чи просто на дошках-полозях. Вдивляючись у власне дворище, що невпізнанно розрослося і ошатилося довгим і високим дильованим парканом, нагадуючи собою фортецю, Сірко не чув ні господарської гордості власника, ні радості та втіхи заможника, бо почував себе непричетним до всього, хоч і вклав чимало своїх, здобутих кривавицею коштів у оте ошатнення.

Те відчуття чимось ображало його, робило неповноцінним, грішним, бо рідний дім здавався чужим йому, якось ніби нав'язаним його честі і совісті. Коли його що й радувало щиро, то це стара і вірна покоївка ота колишня Маріам, пані Марія, пов'язана, мов пуповиною, з його дітьми, та сім'ї побратимів Артема і Сабрі. І, прислухаючись до кінських пофоркувань, морозного скрипу під копитами та своєї злочинної, як йому здавалось, знеохоченості і збайдужілості до власного господарства, він усвідомлював, що і йому все це чуже, і він тут чужий, що все це — лише надійне пристанище для родини, а для нього — затишок і гостинний куточок на землі, в Капулівці, поряд з матір'ю Домною, куди можна завжди натимчас сховатися для перепочинку від хряскоту побоїщ, від смертельних веремій у битвах, як і від зимового тріскучого морозу та пекучої спекоти літа. Чогось іншого тут для нього не було.

Мотрю Гунду-Кривошапку — колишню матір і тещу — він тепер ледве терпів із-за її жадоби до статків, терпів лише із вдячності за її колишнє піклування про нього. Його чоловічі почуття до дружини Софії якось погасли не знати й коли, знесилилися, стуманіли, стали швидше співчуттям до її хворобливої молитовної заповзятливості і запопадливості власниці-господині, яка, майже не працюючи фізично, користувалася присвоєним собі правом керувати не лише старою безвідмовною покоївкою Марією, а й побратимом Артемом та його Мокриною, уже не кажучи про Сабрі, його Христину та дітей...

«Пошесть до отієї захланності напала на людей, чи що?» — думав Сірко неоднораз, зауважуючи і в інших слобожан цю рису. Чекали всі не стільки його,— окрім, може, отієї покоївки Марії, Артема та Сабрі,— скільки його подарунків: доброго одягу, взуванок, грошей, коштовностей, худоби, а найпаче — коней, без яких — баских й гарних — Сірко ніколи не прибував додому.

— Та-а-а! Татусьо їдуть! Та-ату-у! — вигукнула на шаленому бігу гринджолят, першою його уздрівши, вже чимала Маришька-Марусина.— Та-а-а! — перекинулася вона навмисне, радісно котячись на збочину спускалки. Петрик, її близнюк, побачивши батька, також справував сестрі услід свої гринджоли, загальмував обік неї, орючи ногами сніг. І лише менші: Ромко та Яринка, закушкані великими хустками,— не спинилися, а понеслися донизу. На узбіччя скотилося ще кілька дітей, не знаючи, хто править