Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

У цьому контексті цікаво простежити за долею посадовця Верещагіна. М. Сінченко в мемуарах тогочасних діячів знайшов чимало прикладів відданості Верещагіна Українській державі. Корнило Кізюк, який керував австрійською комендатурою Єлисавета, зазначає, що Верещагін був поміщиком села Масляниківка [6, с.12]. Завдяки цій згадці стає зрозумілим, що саме Василь Верещагін у червні 1918 року посприяв тому, що в Масляниківці була розквартирована гуцульська сотня Українських січових стрільців й оселився член німецької царської родини Вільгельм Габсбург, він же полковник УСС Василь Вишиваний.

З тогочасних газет ми дізнаємося, що у квітні 1918 року Василь Верещагін займав посаду комісара однієї з міліцейських дільниць. Разом з тим у тих же газетах він фігурує і як благодійник, що надавав грошову допомогу вдові льотчика, який загинув у дні народного повстання у Єлисаветі. Можна припустити, що і сам Верещагін брав участь у боях з анархістами та більшовиками у складі міліції, яка воювала на боці мешканців міста.

Позитивне ставлення представника гетьмана у Єлисаветі до державного прапора, використання у спілкуванні та діловодстві державної української мови, державних символів, української назви Єлисавет, які були затверджені ще законами УНР, участь у міському житті, реагування на настрої громади могли б свідчити про патріотичний настрій Верещагіна. Але, на думку дослідника, насправді все було набагато складніше.

Верещагін, який за часів Російської імперії був офіцером царської армії, у документах Державного архіву Кіровоградської області у період до призначення на посаду повітового старости згадується як представник спілки офіцерів. Не зважаючи на отримання впливової посади в Українській Державі, Верещагін продовжує носити військову форму Російської імперії. Виходить, що саме Верещагін в Єлисаветі уособлював „золотопогонників“, які за часів режиму Скоропадського викликали негативне ставлення у проукраїнські налаштованої частини населення.

Особистість Верещагіна розкривається краще фразою Корнила Кізюка: „староста Верещагін чорносотенний москаль“. Ця характеристика збігається з характеристикою Романа Купчинського. Купчинський, який в лавах українських січових стрільців провів 5 місяців на Єлисаветчині, є автором стрілецьких пісень, серед яких є і пісня про Єлисавет „Як стрільці йшли з України“. Одна з дійових осіб оповідання Купчинського „На степах“, в основу якого лягли реальні події, полячка пані Цінціборська так відгукується про Верещагіна: „— Ах, той староста страшний москаль! — сказала шепотом. — Не терпить поляків! — А українців любить? — Тільки Росія і Росія...“.

Що Верещагін замість поширення української ідеї переживає за звільнення Москви від більшовиків, чітко показує інший епізод з оповідання „На степах“, у якому власник цукроварень росіянин Винокуров виголосив такий тост:

„Я — русский, але в Україні виріс і живу, я є громадянином української держави, тому буду її боронити, бо вона мене боронить. На руки пана старости передаю чолобитню для ясновельможного пана гетьмана. Нехай живе гетьман Павло Скоропадський. Уррра!“

Верещагін ще більше посірів, а його очі дивилися гостро й непривітно на Вінокурова:

— Ви, Іване Івановичу, сьогодні трохи пересолили! — сказав терпко до Вінокурова.

— Чому, дозвольте спитати? — підніс густі брови Вінокуров.

— Бо говорили, як мазепинець. Ви забуваєте, що на Дону збирається наша русска армія, що мати Росія жде від нас усіх визволення з большевицького ярма.

— Це від мене не залежить — відповів спокійно Вінокуров. — Як наш уряд накаже — так і буде.

— А де ж ваш руській патріотизм?!».

«Верещагін насправді не мав на своїй зовнішності ані одної характерної риски, так би сказати, породистого москаля. Скорше можна було б приняти його за якогось кавказця або татарина», — відзначив у своїх споминах «Українські січові стрільці на Єлисаветчині» Фотій Мелешко, який у 1918 році очолював Глодоське вільне козацтво та був головою Глодоської волосної народної управи.

Напрошується висновок, що за спілкуванням українською мовою, за контролем дотримання українських законів, за шануванням українських державних символів, за високою державною посадою Української Держави могла бути захована турбота за долю «матері Росії».

Поступово такі «верещагіни», «турбіни», «корнети оболенські» й «поручики Голіцини» — відверто проросійські сили збільшували вплив на П. Скоропадського, що й призвело до зміни політичного курсу Української держави в листопаді 1918 р. Тим часом в селах розгорталася селянська війна...

Життя селян знову було кардинально відмінним, ніж революційні процеси в місті. Для містян прихід німців був гарантією спокою та стабільності, для селян — ні! Найкраще про цю різницю написав російський письменник Михайло Булгаков, який у 1918 р. мешкав у Києві: «А вот что делается кругом, в той настоящей Украине, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей, — этого не знал никто. Не знали, ничего не знали, не только в местах отдалённых, но даже — смешно сказать — в деревнях, расположенных в пятидесяти верстах от самого города. Не знали, но ненавиділи всею душой. И когда доходили смутные вести из таинственных областей, которые носят названия — деревня, о том, что немцы грабят мужиков и безжалостно карают их, расстреливая из пулемётов, не только ни одного голоса возмущения не роздалось в защиту украинских мужиков, но не раз, под шёлковыми абажурами в гостиных, скалились по-волчьи зубы и слышно было бормотание: „Так им и надо; мало ещё. Я бы их ещё не так. Вот будут они помнить революцию. Немцы им покажут...“»

У відповідь селами прокотилася хвиля повстань. Дослідники назвали ті процеси селянською війною. Розпочалася вона ще в 1917 р., але пік припав саме на 1918 р. В той рік у селян, крім поміщиків, з'явилися інші вороги в боротьбі за землю та результати їхньої праці: більшовики. Селянство збройно виступало на захист своїх економічних та національних прав як проти більшовиків, коли зрозуміли, що їхнє гасло: «Земля селянам!» це