Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

Паралельно з цими подіями 2 липня 1918 року австрійським командуванням за участі повітового старости Єлисавета Верещагіна були відсторонені від своїх посад міський голова Крамаренко, члени міської управи Волотковський, Апокін, а також голова думи Метт [2, с. 170; 7, с.9,14].

Максим Сінченко дослідив й інші причини конфліктів між різними формами влади в Україні в період Гетьманату (квітень — грудень 1918 р.). На його думку, події 1918 року характеризуються негативним ставленням населення та органів місцевого самоврядування до окупаційних австрійських військ, які перебували в Україні відповідно до Берестейського договору.

Гірше ставлення ніж до австрійських військ у місцевої влади було до більшовиків. На початку 1918 року в місті відбувались збройні зіткнення мешканців міста з більшовиками. Міські управа та дума робили спроби домовитись з більшовицькими ватажками, але незалежно від домовленостей населення тогочасного Кіровограда зазнавало втрат та збитків від більшовиків.

На цьому фоні міські органи самоврядування були схильними співпрацювати з «українською» владою. «Українська влада» — так називали в місті Центральну раду УНР, Українську Державу Скоропадського та Директорію УНР. Після вигнання більшовиків з Києва саме в українській владі бачили порятунок від більшовиків міські посадовці та гласні. Однак міська дума та управа, хоч і намагалися уникати непорозумінь з органами центральної української влади, але й не ініціювали зближення з нею. Тогочасні міські органи самоврядування виступали сторонніми глядачами. Тому й виникали конфлікти, про які піде мова нижче.

19 червня 1918 року, через місяць свого перебування на посаді губерніального старости Херсонщини, Семен Пищевич призначив проведення ревізії діяльності міської управи [1, арк.161-161зв]. Хто саме виступив ініціатором проведення ревізії — губерніальний староста, повітовий староста Василь Верещагін чи хтось інший — невідомо, але потреба у ревізії існувала, адже тогочасним містом гуляли чутки, а в місцевих газетах виходили статті про розкрадання членами управи міського майна. Організатором ревізії виступив повітовий староста Єлисавета Верещагін. Ревізія повітової ревізійної комісії викликала масу зауважень з боку міської управи та думи, тому міська дума створила альтернативну міську ревізійну комісію [1, арк.161-161зв]. Але вона не зняла звинувачення, які обговорювала громада міста. Мова йде в першу чергу про відсутність обліку реалізації спирту, який міська управа реалізовувала відповідно до рішення, прийнятого міською думою у січні 1918 року [1, арк. 2], що давало підстави говорити про привласнення посадовими особами управи коштів від реалізації.

Ймовірно це стало однією з причин відсторонення від посад міського голови Сергія Крамаренка, членів міської управи Бориса Волотковського, Сергія Апокіна, а також голови думи Якова Метта [1, с. 170; 2, с.9, 14]. Верещагін особисто оголосив про відсторонення посадовців. Лишилось невідомим, хто виступив з ініціативою відсторонення. Верещагін заявив, що ініціатором виступає австрійське командування. У якості доказу він демонстрував лист австрійського командування [2, с.6, 8]. В той же час у розмові з представниками управи австрійський комендант Епштейн заявив, що ініціатива виходить саме від Верещагіна. [1, с.171-171зв; 2 с.20]. Щоб відмінити рішення про відсторонення, міська дума відрядила делегацію до херсонського губерніального старости Семена Пищевича, якому підпорядковувався Верещагін[1, с. 171зв; 2 с.20зв]. Пищевич добре знав ситуацію в Єлисаветі, адже свого часу був головою Олександрійської повітової земської управи. Але він не надав тієї допомоги, на яку розраховували делегати. Після розмови з командиром австрійського корпусу губерніальний староста дозволив залишитися до вирішення ситуації міському голові та членам управи [1, с.172; 2, с.28-29], а щодо голови думи Метта рішення не змінилось. [1, с.172] Потрібно зазначити, що до кінця серпня ситуація не вирішилась, тому Крамаренко та Апокін написали заяви про відставку [2, с.32-33].

Особливість доби Гетьманату полягала ще й у тому, що П. Скоропадський перебував одразу під впливом трьох світоглядів. Німці хотіли бачити Україну слабкою та залежною від них. Українське оточення гетьмана (М. Міхновський, Д. Дорошенко, Д. Донцов, В. Липинський) прагнули побудови сильної Української держави. Проросійські кола, настрій яких майстерно описав Михайло Булгаков у романі «Біла гвардія» на прикладі родини Турбіних та їх оточення, марили ідеєю «великой и неделимой», з Україною як Малоросією і Новоросією у її складі. Між цими колами й точилася боротьба за вплив на гетьмана, а призначені посадовці нерідко мали відверто проросійську орієнтацію. Ф. Шепелю вдалося відшукати в архіві документ, який підтверджує цю думку. Мова йде про допит Федора Квартюка — керівника Олександрійської «Просвіти», яка при гетьмані вже офіційно не існувала. Повітовий староста Мазуркевич запросив співочий гурток (Ф. Шепель з іронією зазначив «це все, що лишилося легально від „Просвіти“, яка при гетьманові в Олександрії офіційно вже не існувала), керований Квартюком виступити перед офіцерами гетьманської варти та німецької армії. Але репертуар — пісні „Ще не вмерла Україна“, „Заповіт“, декламування „І мертвим, і живим...“ — не сподобався присутнім, Ф. Квартюка разом з колективом „попросили“ зі сцени. Понад те невдовзі, як у підозрілої особи, провели вдома трус!

Спогади Тіни Книшенко (Харитини Пекарчук) — кримчанки, яка в квітні 1918 р. прибула до Єлисавета, доповнюють картину спогадів Квартюка про проросійські погляди чиновників Гетьманату. „Дня 29 квітня 1918 р. у Києві здійснився переворот, силою якого прийшов до влади гетьман Павло Скоропадський. Це привело з собою деякі зміни. В Єлисаветграді назначено новим командантом міста полковника Любімова і з ним у мене відразу прийшло до непорозумінь. Найперше я відмовилася наново складати присягу, мотивуючи тим, що я вже раз присягала на вірність Укр. Нар. Республіці. По-друге я вперто відмовлялась уживати російської мови, яка тепер здобула собі рівноправне місце в канцелярії. Після кількох таких „дискусій“ командант не міг задержати мене, хоч признав, що я могла б їм бути потрібна. Відійшовши добровільно, я прийняла працю секретарки інструкторського відділу у Союзі Кооперативів“.

Нерідко на посади за Гетьманату потрапляли люди, які були прихильниками „єдиної і неділимої“, планували перечекати існування Української держави, тимчасово пристосовуючись до українізації, яку планомірно здійснював П. Скоропадський. Саме про таких писав Дмитро Дорошенко, який очолював міністерство закордонних справ в уряді Скоропадського, описуючи історичний період 1918 року, пише таке: „Але тому, що переворот відбувся дуже швидко й почасти навіть несподівано для багатьох прихильників гетьманства, то не було часу наперед