Читати книгу - "Бомбардир"

Ми пропустили ще по дві чарки, усмак попліткували про поточні футбольні події та розійшлися по-приятельски, обмінявшись адресами й телефонами…

Зустріч ця багато що розставила на місця. Принаймні причина зникнення Сергія Гайдука з поля зору друзів і вчителів тепер була мені зрозуміла.

На вулиці було тихо, трохи підморожувало. Ми з відставним фізруком посиділи добряче – до пізніх сутінків. Робочий день усюди скінчився, навіть дрібні приватні крамнички здебільшого позачинялися. Вуличні ліхтарі заливали околиці йодистим світлом; опале листя, прихоплене морозцем, похрускувало під ногами.

«Порівняно зі столичною годиною пік – чудово…– розслаблено міркував я, глибоко вдихаючи холодне повітря з якимось присмаком сторонньої гіркоти.– Жодного тобі хаосу, ніяких заторів, перехожих можна порахувати на пальцях…» Дорогою додому я встиг розсортувати в пам’яті подробиці почутого від В’ячеслава Івановича, вирішив дещо записати відразу після повернення, але на цьому – край: необхідно привести себе до ладу. Цього правила я дотримувався неухильно: після випивки – ніяких серйозних справ.

Зранку, щойно продерши очі, я набрав номер, який учора заніс у «Контакти». Абонент не відповідав. Я повторив виклик іще кілька разів – те саме. Про всяк випадок надіслав есемеску:

«Вітаю, Юрію! Я спортивний журналіст із Києва. Хочу поговорити з вами про Сергія Гайдука. Збираю матеріал для книжки. Чекаю на ваш дзвінок!»

Почекав близько години, але дзвінка так і не було.

Зате виникла хазяйка квартири зі звісткою, що оплачений мною термін оренди житла сплив. Поки вона обводила очима кімнату – чи сам я, чи не встиг розгромити її власність,– я вручив їй гроші й оголосив, що збираюся затриматися в місті ще на день.

Вусата дама ретельно, немов обнюхуючи, перерахувала купюри й вийшла.

Я знову зателефонував до загадкового Юрія, але його телефон одразу вимкнувся. У мережі він виник тільки після полудня. На мій черговий дзвінок відгукнувся цілком молодий голос, який, щоправда, звучав приглушено, мов із льоху.

– Юрій? – запитав я, коротко відрекомендувався й повторив те саме, що було написано в повідомленні.

– Я не в’їжджаю, чувак, чого тобі?! – хрипко пробубнів голос.– Я тут приболів…

– Хочу взяти в тебе щось таке типу інтерв’ю. Ви ж дружили з Гайдуком в інтернаті.

Я чомусь одразу відчув ворожість до цього типа.

– А я тут до чого?

– Мені порадили звернутися до тебе.

– Хто?

– Неважливо. Яке це має значення?

– Для мене має,– гнув він свою лінію.

– Припустімо, В’ячеслав Іванович.

– Це ще хто?

– Тренер.

– Не знаю такого!

– Зате він тебе знає.

– Це ваші з ним проблеми. На фіґ мені це інтерв’ю?

– Це остаточна відповідь? Напружся трохи, подумай. У Києві буваєш?

Подіяло. Та й у голові в мого співрозмовника наче почало прояснюватися.

– Добре. Тоді через час у ресторані «Осінь»,– нарешті визначився він.– Знаєте, де це?

– Знаю.

– Щот – за вами!..

У залі «Осені» я відшукав свого клієнта без проблем – о третій дня приміщення було геть порожнє. Юрій сидів біля вікна, перед ним стояв наполовину спустошений келих пива та блюдце з рештками солоного арахісу. Спортивний костюм, тупоносі високі черевики – такі я бачив учора на ринку; набрякле обличчя, мішки під очима й жовтуватий відтінок шкіри – ознака перевантаженої печінки. Зваляне, давно не мите волосся. Діагноз очевидний, тут і до ворожки не ходи.

Коли я підійшов до столика, Юрій жадібно ковтнув свого білого нефільтрованого і, не вітаючись, запитав:

– Це ви дзвонили?

Лоб у нього був мокрий від поту, він чомусь дуже нервував.

– Так.– Я знову відрекомендувався.

– Мені по барабану…– Він знов уткнувся в келих і, не підводячи очей, буркнув: – Тільки… того… обставини змінилися.

– У чому річ? – Я сів навпроти.

– За інтерв’ю – п’ять сотень…

– Добре,– я знизав плечима.

– Покажіть гроші!

– Ти що, серіалів надивився? – Я мимоволі розсміявся.– Гроші будуть, якщо я дістану розумну інформацію. Ти й так мені півдня голову морочив.

– У вас у Києві за це платять.

– Хто як,– сказав я.– Деякі навіть самі приплачують. Є що розповісти?

– Найдеться. Тоді й обід на додачу…

Він явно нахабнів, але я вирішив набратися терпіння. Хто знає, що може бути відоме цьому похмільному типові, дивлячись на якого, відразу хочеш вимити руки.

Мій «інтерв’юйований» підкликав офіціанта й замовив борщ, ескалоп із картоплею фрі, салат і ще один келих білого нефільтрованого. Я взяв пляшку «Хейнекену», побажав йому смачного й подався шукати туалет.

Коли я повернувся, він уже дожовував ескалоп.

Офіціант прибрав тарілки, Юрій задоволено відкинувся на спинку стільця й потягся до пива.

– Ну, і що повідаєш?

– А шо інтересує? – відгукнувся він запитанням на запитання.

– Усе, що стосується Сергія Гайдука.

– Так у нас інтерв’ю чи як? Ставте питання.

– Не піде. Я хочу, щоб ти просто розповів усе, що пам’ятаєш. Якщо хоч щось пам’ятаєш.

– З пам’яттю в мене все о’кей.

– Тим паче. Поїхали!..

Я виклав на скатертину диктофон, увімкнув і, намагаючись, щоб мій власний голос звучав зовсім нейтрально, попри антипатію, яку викликав у мене цей тип, мовив:

– Розповідайте, Юрію, про те, як ви познайомились із Сергієм…

Інтерв’ю вийшло довгим і незв’язним. Часом Юрій збуджувався, часом майже засинав. Що ж до змісту, то з ним ще належало розібратися.

Щойно ми закінчили, я поклав гроші на стіл і, залишивши мого співрозмовника проводити вечір в «Осені», повернувся до свого тимчасового лігва.

Настрій у мене відповідав погоді: трохи потеплішало, пішов дощик, що обіцяв до ночі перетворитися на зливу. Під ногами хлюпотіло, але мої черевики поводилися пристойно.

Удома я зварив каву, дістав диктофон і запустив запис від самого початку.

«…Ну… це… короче, Сєрьога, або… е-е… Гайдук… він приїхав в інтернат у сьомому класі… Його відразу підселили в нашу кімнату в гуртожитку. Там жили я, Вітя Шевчук, Бодя Мельник і Стас Бондар… Нас і так четверо, не продихнути, а тут ще одного всунули… Єслі чесно, ми не сильно раді були. Тим більше що пронюхали – його не просто так узяли…. тіпа по блату… І він нам зразу не понравився: тіхарь, собі на умі, мовчить всьо врємя… Нам звеліли ввести новенького в курс, ну, ми й ввели: чужого не чіпать, на нашу територію не сунуться, свої шмотки й форму не розкидать. Він кивнув – і у свій куток. Ми рішили – видрючується, і він ще дужче нам не понравився… Ми