Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Робесп’єр миттю збирається на силі. За такий удар треба розквитатися кров’ю. Геть його, мерщій геть, і не тільки з головування, а й з товариства патріотів! Робесп’єр притьмом нацьковує на Фуше кількох ліонських городян, щоб ті на нього скаржились, а сам, аби зненацька заскочити Фуше, завжди безпорадного у відкритій ораторській боротьбі й нездатного боронитись, накидається першим і зауважує якобінцям, «щоб вони не давали себе одурити всяким ошуканцям», і вже майже першим ударом йому вдалося повалити Фуше. Та головування, а заразом і спосіб вчасно припиняти дебати й досі в руках Фуше. Вкрай ганебно він уриває дискусію і знову ховається в пітьму, готуючись до нового нападу.
Але Робесп’єр усе потрібне вже знає. Він побачив, як воює Фуше, знає, що цей чоловік не стане на двобій, а щоразу відбігатиме назад, у пітьмі готуючи підступний удар у спину. Такого затятого інтриґана мало просто хльоснути й відігнати, треба гнати його аж до останньої криївки й там розчавити. Видушити йому з горлянки передсмертний хрип, знешкодити остаточно й назавжди.
Тому Робесп’єр знову накидається на Фуше. В якобінців повторює своє пряме звинувачення й вимагає, щоб Фуше прийшов на найближче засідання і дав пояснення. Фуше, звичайно, остерігся такої дурниці. Він знає свою силу та слабкість і не хоче дарувати Робесп’єрові прилюдного тріумфу, коли той перед трьома тисячами люду віч у віч добиватиме його. Ліпше назад у пітьму, ліпше хай його переможуть, але він виграє час, неоціненний час! Тому люб’язно сповіщає якобінців, що, на жаль, не може виправдовуватись публічно; доки обидва комітети вирішуватимуть його долю, нехай якобінці трохи зачекають із тим судом.
Робесп’єр учепився в цей лист, мов хижак у жертву. Тепер уже є за що вхопитись, тепер він остаточно розіб’є Жозефа Фуше. І промова, виголошена 23 месідора (11 червня) проти Фуше, була найдошкульнішим і найгрізнішим жовчним нападом, якого коли-небудь зазнавали його вороги.
Чути вже з перших слів, що Робесп’єр прагне не тільки поцілити, а й уразити на смерть, не тільки розбити, а й добити Фуше. Початок був удавано спокійним. А перша зачіпка — зовсім млявою, мовляв, «особа» Фуше йому й нецікава: «Я, може, й справді давніше мав з ним певні зв’язки, гадаючи, ніби це патріот, тож і звинувачую його тут не так у скоєних злочинах, як у тому, що він чаїться, аби накоїти інших, і я вважаю його за проводиря змовників, нам його треба знищити. Я переглянув уже зачитаного тут листа і скажу, що той, хто писав його, відмовляється спростувати звинувачення перед своїми співгромадянами. Така відмова — це вже зародок тиранічної системи, бо хто тікає від виправдань перед своєю громадою, той заміряється на її авторитет. Дивно, той самий чоловік, що перше прагнув мати схвалення товариства, тепер його нехтує, тільки-но його самого звинувачено, а ще, здається, шукає підтримки Конвенту супроти якобінців». І тут особиста Робесп’єрова зненависть раптом виривається назовні, навіть фізична непривабність Фуше видається напасникові годящим приводом для принижень. «Мабуть, він злякався, — глузує Робесп’єр, — вух і очей народу, злякався, що вже сам його бридкий вид надто ясно вкаже на злочини! Що шість тисяч звернених до нього очей розкриють усю його душу, хоч і сховану так підступно природою! Злякався, що плутана й суперечлива мова викаже його провину? Кожна розумна людина визнає, що його поведінкою керував лише страх, а хто боїться очей співгромадян — уже злочинець. Я кличу сюди Фуше на суд. Нехай відповість і скаже, хто — він чи ми — з більшою гідністю користалися правом репрезентувати народ, хто з нас відважніше розбивав різні ухили». Потім Робесп’єр ще назвав його «огидним і ницим ошуканцем», сама поведінка якого свідчить про злочини; з ядучими натяками говорив про «людей, чиї руки заплямовані кров’ю і злочинами», і закінчив погрозливими словами: «Сам Фуше задосить себе виявив, і я зробив ці зауваження тільки на те, щоб змовник дізнався раз і назавжди: від народної пильності не втекти».
Хоча такі слова виразно означали смертний вирок, Збори послухались Робесп’єра. Не зволікаючи, вигнали свого колишнього голову, як негідного, з якобінського клубу.
Тепер Жозеф Фуше уже позначений для ґільйотини, мов дерево для сокири. Вигнання з якобінського клубу — це тавро, а Робесп’єрове звинувачення не менш невблаганне, ніж певна смерть. Серед білого дня Фуше перебрали в саван. Віднині кожен з годину на годину чекає його арешту, а найбільше він сам. Уже давно не спить він удома в своєму ліжку, боячись, що його, як Дантона чи Демулена, вночі жандарми витягнуть із хати. Він переховується в друзів, відважних друзів: адже щоб дати притулок переслідуваному, треба мати мужність — навіть для того, щоб на людях розмовляти з ним. За кожним кроком Фуше стежить поліція Комітету безпеки, яку нацькував Робесп’єр, і повідомляє про його переходи й відвідини, непомітно Фуше оточений зусібіч, не вільний у кожному русі, вже призначений для ножа.
Справді, з усіх семиста депутатів у найбільшій небезпеці тоді опинився Фуше, і не видно було для нього ніякого рятунку. В якобінців він ще раз судомно спробував бодай за щось учепитись, та лютий Робесп’єрів кулак відірвав його, тепер у Фуше на плечах ніби й не своя, а позичена голова. Бо чого можна сподіватися від Конвенту, від цієї боязкої, заляканої отари валахів, що слухняно мекають своє «так», ледь зачувши, що котрогось із них Комітет тягне на ґільйотину? Всі вони без жодного опору віддали революційному трибуналові своїх колишніх вождів — Дантона, Демулена, Верньйо, — аби тільки протестом не привернути до себе уваги, — то чим кращий Фуше? Колись полум’яні й мужні, а тепер налякані
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча», після закриття браузера.