Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Ні, кохана, ні!!! — заволав, мов зранений звір.

Ще мить — і річка вже її забрала.

— Кохана!!! — жбурнув лямпу й кинувся слідом за нею в бурхливий потік.

— Я врятую тебе, кохана! Тримайся!!! — кричав, змагаючись зі стихією.

Яка ж швидка ця річка! Течія несла його, не дозволяючи боротися з собою. Куди вона понесе їх? Утім, байдуже, аби тільки руку її взяти. Тільки б руку її…

…А коло входу в тунель стояв приголомшений Яків зі ще однією лямпою, хрестився тремтячою рукою і примовляв: «Господи, врятуй їх! Урятуй їхні душі, Господи!»…

Вона лежала на верхній полиці плацкарту й дивилася на схід сонця, що визирнуло з-за обрію, потопаючи в яскравій весняній зелені. Сліпучі промені ніжно залоскотали обличчя, і Любка примружилась, всміхаючись сонцю, проте фіранку не заслонила: вона так скучила за ним! Скучила за його ніжністю й теплом. Вона обожнювала весну. Весна — це ж так чудесно! Все навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє…

Однак ця весна була особливою. Якось уночі жінка прокинулась із твердим переконанням: її життя потребує змін. Яких саме, вона ще достеменно не знає, але відчуває, що в цьому світі, тут, де вона тепер, їй чогось не вистачає. Чогось вельми важливого. Щось надломилось у її свідомості тієї ночі; вона так і не заснула, а вже наступного ранку, розрівнявши плечі й набравши повні груди свіжого, сповненого духмяних пахощів весняного повітря, наважилась на зміни.

Перший крок — лишити рідну домівку. Жінка дуже любила її, проте мусила це зробити. Мусила, бо саме з цього витікали обставини, що не дозволяли рухатися вперед. Скільки себе пам’ятає, жили вони вдвох із бабусею. Щоденна робота у школі ніби й подобалась: усе ж педагогічна нива була її покликанням, але морального задоволення вона не отримувала. Майже щовечора зустрічалася з чоловіком на ім’я Василь. Він не був межею її мрій. Вона зустрічалася з ним… А чому, власне, вона з ним зустрічалась? Мабуть, звичка… Та й бабуся переконувала: славна партія! А вік уже в Любки, виявляється, такий, що давно час обзавестися сім’єю, діточками. Так, може, двадцять сім років — вік більш ніж благодатний для створення родини, проте… Ні. Не тепер. І не з ним.

Дізнавшись про рішення Любки, бабуся засмутилася: хто ж тепер допомагатиме їй по господарству, хто розрадить у скрутну хвилину? Але, поміркувавши, усе ж благословила в добру путь.

З Василем було складніше. Аж ніяк не бажав збагнути чоловік, що не влаштовує його обраницю. Він — здоровий, сильний чолов’яга, шанований у їхньому селі, — чого тобі ше треба, дурна жінко? Якшо заміж — так він готовий заслати сватів хоч сьогодні! Ні? А чого ж? Шо тебе не влаштовує? Яке таке «нове життя» на третьому десятку раптом стрельнуло в голову? З глузду з’їхала, чи шо? Ну й котись під три чорти! Не раз мене ше згадаєш! Мене — Василя Гаврушка! — котрий любив тебе, сліпу дурепу!

…І це вона переживе. Поклик серця уперто вторив: ти чиниш правильно!..

— Панянко, прокидайтеся. Приїхали…

Любка відчула обережний доторк на своєму плечі. Розплющивши очі, в першу мить розгубилась: де це вона? Проте вже наступної все стало зрозумілим: вона в потязі, котрий доставив її на кінцеву станцію «Львів».

Чому саме Львів? Це перше, що спало їй на думку тієї ночі. До того ж це місто завжди манило її; жінка полюбила до безтями це чудове місто з першого погляду, з першого подиху, його тісні вулички, пронизані якоюсь незбагненною таємничістю, загадкою, і особливу атмосферу, що панувала там…

— Перепрошую, з вами все гаразд?

Любка зіскочила з полиці й усміхнулась.

— Так, усе чудово. Дякую!

Лиш тепер вона глянула на незнайомця й зауважила його бездонні темно-карі очі, теплу усмішку й витке чорне волосся, зібране у хвостик. Чоловік затримав свій погляд на Любці ще якусь мить, затим, помітивши, що з нею дійсно все гаразд, задумливо схилив голову й подався.

Любка розгублено глипнула йому услід. Його очі… Вона бачила їх раніше. Точно бачила! І ці до болю знайомі риси обличчя… голос… Та що це з нею?!

Якийсь час Любка стояла, силкуючись пригадати, де ж могла бачити цього чоловіка, проте марно: надто схвильована тепер. Тож, зітхнувши, дістала із сидіння валізи: гайда назустріч новому життю!

— Панянко, замовите таксі? — на виході з вокзалу її стріла пара, здавалося, найдобріших у світі очей, котрі так і благали полегшити собі життя, щоправда, заплативши йому при цьому кілька десятків гривень.

Чи буде вона замовляти таксі?.. Жінка скрушно глянула на свій багаж, гуцнула рюкзаком, що муляв у спину, і їй так закортіло проїхатися Львовом у таксі, комфортно й з вітерцем! Але ж вона мусить заощаджувати! Чи варто починати життя з марнотратства, коли треба берегти кожну копійку? Та рюкзак, як на зло, нещадно тиснув у спину, а валізи так і тягли її додолу. Що ж їй…

— Ат, давайте, дядечку, замовлю я ваше таксі! — Любка гепнула багаж на землю й полегшено зітхнула. — Так і бути! Якби не ці мої валізи, я би з радістю навіть пішечки…

— О, тяжкенькі! — немов виправдовуючи її марнотратство, мовив водій, швиденько схопив їх і потягнув до багажника своєї автівки.

— Та тяжкуваті, але ж… — бурмотіла собі під носа Любка. Усе, годі скиглити: це перша й остання непоміркована розкіш, — подумки заспокоїла себе, сідаючи в авто. Потім вона буде заощаджувати.

— Куди їдемо? — водій хвацько захлопнув дверцята і в очікуванні глянув на Любку.

— Ось адреса, — швидко дістала з кишеньки рюкзака папірець.

— То є «новий