Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Ні, відсьогодні я там житиму, — Любка задоволено всміхнулась і відвела погляд за вікно, де бурлило звичне життя великого міста. Як вона любила іноді приїхати сюди, сісти у перший-ліпший трамвай і поринути в саму його серцевину, споглядаючи вражаючу архітектуру і приємну суєту! Як любила відчувати під підошвами бруківку, якою ходили ще багато століть тому, всотувати в себе ту неповторну атмосферу величності у поєднанні з винятковим затишком — щоразу місто гостинно приймало її, злегка відхиляючи завісу своєї таємничості і загадковості. А як не хотілось їй щоразу полишати його й повертатися додому! Зате тепер Любка відчувала, що баланс відновлюється: відтепер вона стане мізерною частинкою його, а воно — значною частиною її життя…

От її вулиця! Серце на мить завмерло. Два дні тому вона приїздила дивитися на квартиру, яку знайшла за оголошенням місцевої газети. Помешкання відразу ж їй сподобалося: хоч і маленьке, але дуже світле й неймовірно затишне. Та й квартплата є недорогою, адже район дещо віддалений від центру міста.

— Зупиніть, будь ласка, біля того будинку, — Любка розрахувалася і вказала водію на одну із п’ятиповерхівок, що були обсаджені високими вербами, яскраво-зелені віти яких хилилися додолу, створюючи враження затишного шатра.

— Гарно вам мешкати у новому житлі! — широко всміхнувся водій, діставши валізи.

Любка приготувала каву й подалась на балкон, що виходив у гарненький, не менш затишний дворик. Бучний вишневий цвіт ледь торкався балконних поручнів; поміж лавок, на красиво оздоблених клумбах, майоріли острівці тюльпанів, старанно обсаджених нарцисами.

Жінка вдихнула пахощі вишневого цвіту, що ширилися в повітрі, і всміхнулася: яка гарна мить! Що може бути ліпшим за ароматну каву на балконі її нового помешкання посеред цього весняного шаленства? Хіба що добрий друг поряд, який розділив би з нею цю чудову мить, перетворивши її у неповторну.

Враз на думку спав незнайомець із потяга. Його очі видались їй такими глибокими й добрими. Від нього точилась виняткова енергетика і справжність, а ще — спокій. Здавалось, поряд із ним вона була в безпеці. Дивно, звідки таке відчуття, адже вона зовсім не знає його…

Ат, дурниці! Чому вона має думати про нього? Вони зустрілися поглядами на якусь мить і розійшлись, кожен у своє життя. Львів — величезне, багатотисячне місто, і шанси зустріти двічі ту саму людину настільки крихітно-мізерні, що годі й мріяти про це, на жаль…

Любка допила каву, постояла ще певний час, милуючись розкішним вишневим цвітом, і пішла наводити лад у своєму домі.

Аж підвечір вийшла прогулятися. На вулиці було тепло. Сонце невдовзі мало скотитися за обрій, якого тут, на жаль, не видно за будинками, але Любка це відчувала. Підвечір аромат квітів був особливо насиченим, і вона намагалася вдихати його на повні груди, примружуючи від задоволення очі.

Назустріч простували люди, і вони видавалися їй такими привітними. Жінка розуміла, що просто надто схвильована зараз і всі почуття дещо загострені, але їй подобалось це відчуття легкості, свободи. Здавалося, за спиною виросли крила, і це було так природно! Щастя так ніжно огортало її, що у відповідь їй хотілося огорнути весь світ своїми обіймами. Ось він, справжній смак життя — свіжий, хвилюючий, приправлений невідомістю і радісним передчуттям.

Повернувшись, Любка надягла свою улюблену піжаму й зварила какао. Затим залізла під м’який плед і поклала на коліна ноутбук. Підключилася до Інтернету, переглянула електронну пошту й звично увімкнула ISQ. Онлайн була лише колишня колега Катя. Спілкуватися з нею не дуже хотілося, і щойно вона підвела курсор, щоб вимкнути програмку, як з’явилося повідомлення від невідомого користувача.

«Привіт! » — було написано у віконці.

Хто ж це з нею привітався? Любка глянула в анкету користувача, проте, окрім зазначеної чоловічої статі, інформації про непроханого гостя там не було. Гаразд, привітаюся до тебе. І хоча не в її правилах було вітатися із незнайомцями, та зараз мала такий чудовий настрій, що вирішила відійти від правил.

«Привіт!» — відписала й, не роздумуючи, натиснула Еnter.

«Як твої справи?» — миттю з’явилася відповідь.

Любка із задоволенням сьорбнула з чашки й знову всміхнулася.

«Просто чудово, дякую! Твої?»

«Теж! »

«Ти хто? »

«Людина. »

«О, як же мені несказанно пощастило! »

«»

«Чому ти мені пишеш?»

«Хочеться з кимось поговорити»

«Тобі немає з ким поговорити?»

«Та є з ким, але не так, як хочеться…»

Ось тобі й маєш. Жінка розчаровано дивилася в екран і вже хотіла вимкнути програмку, проте з’явилися нові повідомлення:

«Мабуть, ти мене неправильно зрозуміла… Я маю на увазі, що іноді так хочеться поговорити з кимось відверто, як із найближчою людиною… вдаючи, що то твоя рідна душа, котра вислухає, зрозуміє, може, навіть підтримає… іноді незнайомій людині легше відкрити душу…»

Любка задоволено хитнула головою. Це зовсім інша справа. А я вже подумала, що ти якийсь збоченець! Допивши какао, відставила чашку і взялася друкувати відповідь.

Було далеко за північ, коли, закутавшись у ковдру, вона перебирала в думках події минувшого дня — хвилюючого і приємного. Жінка вирішила закарбувати його у пам’яті до найменших подробиць.

Цей день був гарним початком чогось нового, багатообіцяючого і, впевнена, значного. Вона це відчувала. Головне — не перечити долі, помічати її знаки й дослухатися до того, що підказує серце. І тоді все буде чудово.

Ранок виявився ясним і дещо прохолодним. Любка зварила каву та вийшла на балкон. Сонячні промені все ж зустріли її теплом і лагідно залоскотали обличчя.

В уяві раптом постав образ учорашнього незнайомця з потяга. Вона бачила його уві сні… Вона бачила ЙОГО уві сні! Ось звідки