Читати книгу - "Агатангел"

Текст міг бути написаний віршами або прозою, важливо було лише не відходити від заданої теми. Члени групи не читали жодних книг, окрім творів одне одного, і з роками у них виробилася надзвичайна одностайність стилю, часом, попри відмінності у назвах, навіть важко було повірити, що всі ці твори написані різними людьми. Кожного року альманах «Грицева шкільна наука» публікував найновіші їхні тексти у новорічному спецвипуску.

Два роки тому «тигиринська група» розкололася на дві підгрупи – елітарну (10 письменників) та масову (3). Елітарна поставила собі за мету «розбудовувати вітчизняні інтелектуальні дискурси» і вимагала від своїх членів обов’язкового вживання у творах слів «симулякр» як найбільш характерного поняття для нашої деконструктивістської і постмодерної дійсності та «дискурс», бо члени групи дотримувалися переконання, що «наша дійсність – це лише хаотичний сплав випадкових дискурсів, який давно вже навіть не імітує впорядкованості».

Інша група, навпаки, заборонила своїм членам вживання усіх слів, значення яких людина із середньою освітою змушена була б шукати у словнику, зате вимагала обов’язкового цитування Леся Подерв’янського і вживання різноманітних «пішовнахуй», «самтинедойобок» чи «ябазарю», щоб навертати широкі народні маси до літератури, привчати їх до читання, перетворивши це на звичку. Обов’язковими у творчості цієї групи вважаються: описи еротичних сцен (щонайменше чотири на авторський аркуш), бійок (не менше, ніж у Шекспіра, тобто в середньому одне вбивство на 97 рядків), наявність переконливих головних персонажів – хлопця у шкірянці, спортивних штанах, із золотим «ролексом» та вибитим переднім зубом; дівчини із довгими волоссям та ногами, яка весь вільний час проводить у перукарні, хоча мріє проводити його на кухні та в дитячій; чесного міліціонера та міліціонера-хабарника, можливі також інші елементи за бажанням.

Ще кілька знайомих, як стверджують інші спільні знайомі, так і не подолали мідлайфкризи, що почалася з непомітної зміни харчових пріоритетів. Спершу вони просто ретельно пережовували їжу виключно рослинного походження, далі у них зростало відчуття глибокої відрази спершу до їжі іншого походження, а потім до всіх, хто вживає таку їжу, вони все більше часу проводили вдома і все менше серед людей, а навіть коли потрапляли у компанії, то одразу виділялися завдяки специфічному виразові обличчя й невтомному жуванню сирої моркви. Одного дня такі люди раптом обривають на півслові розмову і поспішають додому, бо відчувають, що квасоля у них на кухні саме досягнула ідеального ступеня зрілості і з неї терміново потрібно приготувати салат. Що з ними відбувається далі, ніхто не знає, та нікого це і не цікавить.

Є серед моїх знайомих і такі, що з ними не почало відбуватися нічого особливого ні у 20, ні у 29, ні у 45. Їхні похмілля можна з точністю прогнозувати за календарним розкладом свят та відпусток, і з похмілля вони згадують лише про задавнений гастрит. У них є діти і незручні маленькі помешкання у панельних будинках, вони все ще садять картоплю, хоча вже й сумніваються в економічній доцільності цього. Вони залишають свій останній молочний зуб на згадку в сірниковій коробці і щороку знаходять його під час весняного прибирання. Ця знахідка розчулює їх, примушує старанно витерти пилюку, помріяти кілька хвилин і важко зітхнути, так ніби в цьому обшарпаному пуделку лежить щось значно важливіше: найяскравіші дитячі сни, найболючіші підліткові розчарування, спогади про перші підглянуті в замкову шпарину любощі дорослих, можливо, власних батьків. Але вони забувають про ці раптові напади слабкості, коли наступного понеділка похапцем вранці знімають з вішаків маринарки або припудрюють носа перед дзеркалом, думаючи лише про те, як би не запізнитися на роботу і ще встигнути закинути дітей до дитсадка.

А найгірше те, що до цієї групи, здається, належу і я. І якщо це справді так, то у мене цей процес розпочався вже досить давно. І досить непомітно, як це буває зі справді важливими речами.

Поволі міняються смаки, все довше затримуються речі у шафі, бо зникає бажання щороку замінювати їх модними, замість трьох дешевих блузок хочеться купити одну дорогу, проблематичним стає їздити у плацкартному вагоні поїзда, починають подобатися усе грубші та нудніші книги, схоже виглядає і наявний вибір чоловіків, хоча це вже й не так приємно. Спітнілі коміри напрасованих сорочок і куплені на відкритому речовому ринку штани, які оточують тебе у ранковій маршрутці, ніби виросли із штивних дитячих спогадів. Спогадів про плісировані спідниці шкільної форми, подерті мереживні комірці зі схильного до швидкого займання нейлону, рожеві бантики із люрексом по боках, нерівно позбирані на нитку, катастрофічне сполучення брунатного і чорного, брудно-сірі смуги висохлого поту під пахвами, шорстку вовняну тканину, від якої спина вкривається червоними плямами, брудно-сірі капронові колготи, зашиті грубими чорними нитками. Про перевзувне взуття, спортивну форму і чешки. Досі варто пригадати лише саме слово, й одразу відчуваєш запах і чуєш писклявий голос учительки ритміки, повненької фарбованої блондиночки, від якої давно пішов чоловік, залишивши їй двох дітей шкільного віку, і тепер вона ненавидить усіх довкола, і в неї є лише сорок п’ять хвилин повної і необмеженої влади над нами, які вона використовує сповна. Сорок п’ять хвилин щотижня ми незлагоджено крокуємо по колу під звуки деренчливого і вічно розстроєного піаніно, високі попереду, їм смердить найменше, низенькі позаду, вони халявлять найбільше. Сорок п’ять хвилин присідання на одній нозі, рука спирається на підвіконня. Одного разу ми навіть вивчили танець, як казала ритмічка, грузинський, хоча в нашому незлагодженому виконанні він виглядав якось по-іншому, не дуже по-грузинськи. Ми виконували його на святкування якоїсь чергової річниці створення СРСР, тоді було п’ятнадцять груп, і кожна була вбрана у національні костюми однієї з республік-сестер, так, як уявляли собі ці костюми наші розчулені бабці у перших рядах актового залу. А ритмічка зуміла перфектно перетворити все це на фарс, бо танцювати ми так і не навчилися, як, зрештою, не навчилися і злагоджено марширувати чи присідати на одній нозі, рукою притримуючись за підвіконня. Ми навчилися тільки здригатись уві сні, коли вчувалися деренчливі звуки розстроєного піаніно, і забирати вранці свої вихололі за ніч чешки з балкона, куди мами виставляли їх, щоб не смерділо. Хоча тоді ніхто, включно з самою ритмічкою, яка користувалася лавандовими парфумами і неакуратно зашивала панчохи на пальцях, так і не зауважив, що організовано все це було суперпародійно.

І хоча у всіх цих спогадах нібито більше гротеску, ніж ностальгії, щось привабливе у всьому цьому є, точніше, було. Можливо, тому, що тепер уже зовсім не