Читати книгу - "Знахідка на все життя"

«Тарасівська СШ. Озима пшениця. Сорт????? Виростив юннат Славко Сіроштан».

Хтось настирливо стукав у шибку. Славко кинувся до вікна і враз побачив у напівтемряві Оленку з подругами.

— Підводься, сплюхо, — почув, і відразу згадав — сьогодні ж на виставку їхати! Він одягнувся, прихопив кошика з харчем — мати звечора наготувала — і шасть у двір…

Село ще спало. Навкруги панувала ніч, лише ген-ген на сході народжувався серпневий ранок — рум’янолиций, бадьористий…

Славко мовчки топав назирці за Оленчиним товариством.

Ідучи, він раз у раз мацав рукою кишеню курточки, де лежала агрономова етикетка: може, навіть сьогодні на виставці прочитають її вчені-селекціонери і розгадають таємницю зерен. І в його уяві все яскравіше вимальовувалась приваблива картина… До його пшенички-дива відразу ж кинуться поважні бородані. «Оце чудасія!» — залунають захоплені вигуки. «Хто ж це виростив-викохав отаку красуню? Он, виходить, хто, —

Славко Сіроштан! — прочитають вони на етикетці. — Де ж він?» Йому потиснуть руку…

От коли він, нарешті, доведе отій чванькуватій Оленці, що він таки справжній хлібороб! Хай знає!

На шкільному подвір’ї стояв колгоспний автобус. Їх вже чекала Ганна Пилипівна. Відразу ж почали вантажити в автобус снопи, кошики з яблуками, буряками, морквою… Невдовзі заклали половину салона, а самі примостилися збоку. Тіснувато було й не дуже зручно, бо кожен ще тримав на колінах кошика з особливо ніжною юннатівською продукцією — вишнями, помідорами. Все слід довезти охайненько, адже їдуть на виставку, і не на яку-небудь — на обласну… Славкові доручили чималого кошика з вишнями. Коло нього вмостилася Тетянка, вона притискала до себе велику запашну диню, од духу якої у Славка аж голова паморочилася… Він тримав важку ношу на колінах і сердився: навіщо везти на виставку силу-силенну отих буряків, моркви або хоч оту диню… Дивину знайшли! Хто на все це дивитиметься?.. От його пшеничка — то інше діло…

Їхали довго. У Славка вже заніміли ноги й руки, а його сусідка, здавалося, й не відала втоми. За всю дорогу вона не ворухнулася й не вимовила жодного слова… Терпів і Славко. Ага, спробуй лише пискнути — заклюють дівчата. Накинуться, як сороки на мишеня, тоді, либонь, і Тетяночка заговорить, вкриє мокрим рядном… Краще вже мовчати…

Велике придніпровське місто зустріло тарасівських юннатів високими світлоокими будинками, широченними гомінкими проспектами — заклопотаною юрбою людей, які кудись поспішали. Славко вперше потрапив до обласного центру. Він жадібно дивився з автобуса на людський натовп, і здавалося йому, що городяни живуть лише своїми турботами і до їхнього клопоту їм байдуже… Але скоро він зрозумів, що помилився: над проспектом тріпотіла червона полотнина, на якій було написано: «Палко вітаємо юних хліборобів!»

Ще довго автобус протискувався крізь потік автомашин, але нарешті зупинився коло величезного, зовсім круглого одноповерхового будинку, який, мов святкову ялинку, прикрашали строкаті гасла, плакати, прапори… Біля нього метушилися діти — заносили до приміщення свою степову дивину… Тарасівці відразу приєдналися до них. Зайшовши досередини, вони побачили спеціальний стенд, на якому сяяв красномовний напис: «Тарасівська середня школа».

Снопи прикріпляли до щитів, а овочі та фрукти розкладали у вітринах. Свій озимий ячмінь Славко прикріпив сам, а поряд приладнав золотавий жмуточок пшениці. Етикетку виставив так, щоб вона одразу у вічі впадала. Аякже!

Незабаром гомін у велетенському залі ущух. Почалося урочисте відкриття виставки.

Грав духовий оркестр…

Принишклі юннати сиділи за столами біля своїх стендів і нетерпляче чекали відвідувачів.

Хоча Славко вперше потрапив на таку виставку, але швидко призвичаївся і запам’ятав, як що називається. Він уже знав, що цей зал — виставочний, а те, що звезли сюди юннати, називається так: експонати; що люди тут — відвідувачі, а вони, юннати, — учасники виставки. Засвоївши цю немудру науку, він почував себе повноправним учасником свята і з цікавістю дивився на перших відвідувачів. Оглядаючи натовп, Славко шукав очима вчених, але не бачив нікого, крім бабусь з онуками, жінок та школярів. Були тут, звичайно, і чоловіки, але вони, на його думку, навряд чи могли бути селекціонерами, — надто буденні на вигляд. «Може, вчені взагалі не прийдуть? Може, їм тут дивитися нічого: морква, гарбузи, дині», — стривожено думав він.

З кожною хвилиною відвідувачів ставало все більше. Гомінкий натовп заповнив зал. Люди юрмилися коло вітрин і з якоюсь особливою жадобою оглядали, здавалося б, звичайнісінький горох, картоплю, гарбузи…

Вже й біля Тарасівської виставки зібралися люди. У Славка радісно калатало серце, аякже — так і дивись, кинеться хтось до його снопика. Але сталося не так, як гадалося. Люди чомусь цікавилися більше зимовим ячменем, морквою, а найбільше всіх чарувала Тетянчина диня. Її обнюхували, гучно прицмокували язиками, а тоді підходили до столу, за яким сиділи тарасівці: кожен хотів побачити Тетянку. Дівчинці тисли руку, а одна бабуся у крислатому капелюшку, вцяцькованому ганчір’яними квіточками, розцілувала дівчинку в обидві щоки. Тетянка не чекала такої уваги до себе, ніяковіла, не знала, де й подітися…

Диво-пшениця нікого не цікавила, і до Славка ніхто не підходив. Він зіщулився від образи. Сидів мовчки край столу і невесело розмірковував над тим, що ніхто, певно, й не гляне на його нікчемний снопик, коли поруч стільки великих колосистих снопів. «Виходить, агроном з дідусем помилялися, — невесело розмірковував він. — А в жолудь, певно, якийсь витівник насипав звичайного зерна».

Тим часом прибували все нові й нові відвідувачі. Звідусіль лунали захоплені вигуки. Хоча у Славка було дуже важко на душі, він сидів за столом і терпляче чекав учених. Раптом він побачив якогось чоловіка. Був то високий стрункий бородань. Він тримав під пахвою невеличку чорну течку. Бороданя найбільше, певно, цікавила пшениця, бо на овочі та фрукти він не звертав уваги. От він зупинився біля Тарасівського