Читати книгу - "Потонулі в снігах"

Величезна гора, над якою опівдні зависає сонце, а сходить воно за меншою горою, а заходить за нашою хатою. Люди бігли й кричали, бо на полі сів літак, а ніхто ще не бачив зблизька літака. (То було у ті часи, коли до Залокотя не ходив автобус, світили нафтою, а мої сестри перекинули на стіл пляшечку з чорнилом, і та пляма існує вже тридцять років, вічна, незмивна пляма, схована під клейонкою). І я теж побігла, мала десь два роки, але вже знала, що літак це щось незвичайне. Мої сестри тупали ногами перед кладкою, забороняли мені йти за ними, а я плакала, простягаючи руки. Вони побігли, а я боялась йти по одній-єдиній дошці через потічок…

На осяянім сонцем пастівнику стояв срібний птах з червоними зірками по боках, а коло нього чоловік в темній одежі з безліччю гудзиків. Мав засмагле, аж чорне, лице, і дуже блискучі очі. Мовчки дивився на людей, а потім крикнув:

— Хто хоче покататись? Візьму двох!

У кожного здригнулось серце, починаючи від найменшої дитини і кінчаючи найстаршим дідом. О, якби той літак був такий великий, що вмістив би усіх людей Залокотя, псів, котів, корів, кіз, коней, щоб вони хоч раз в житті побачили своє село і свої гори, як бачать їх птахи!

Зголосилося два чоловіки. Вони здвигали плечима, посміювалися, і весь час озиралися на односельців. Помацали металеві боки літака, які, певно, були гарячі від сонця, нерішуче полізли по металевій драбинці, і помахали нам з маленьких віконечок.

Літак загудів, запчихав синім димом, і покотився, мнучи коліщатами низеньку траву. А потім легко, аж перехопило подих, піднявся у повітря. Зробив над нами коло, аж ми ледве не поглухли, полетів над тією горою, за якою сходить сонце, і над тією, де воно спиняється перепочити опівдні, і над нашою хатою, і над усіма хатами, і більше ніхто ніколи цього літака не бачив…

Приїхала позавчора така смутна. Ще з вікна бачу: тягне моя Оля велику торбу, аж зігнулася. А то вона лахи свої привезла. Ми ж її зодягаємо, бо одиначка. На кого маєм тратитись, як не на доньку… Прийшла, сіла, як з хреста знята. Олюню, питаю, чи не слаба ти? Ні, каже, мамо, не можу я більше там вчитися. А в самої сльозоньки кап-кап. Не можеш, то й не треба. Ніхто ж тебе не силує…

— А чого, не питала? — здивувалася сестра.

Вони сиділи в міській квартирі на дивані. Було вже по обіді.

— Сама скаже. Ми свою ніколи не випитували. Нема в нас такого звичаю. Слова лихого не чула…

— Ото й біда. Лишить училище, піде на роботу; а там знову щось не по її…

— Та, може, й на ліпше. Не було в мене години спокійної, як пішла Оля до міста, між чужі люди. Михайло послав, мовляв, най вилюдніє трохи. Бо вона така тиха, встидлива. Все як не в хаті, то в садку чи на городі. Спершу весела приїжджала, розказувала, які вчителі, які подружки, яке кіно. А тепер маєш…

— Може, хлопець завівся?

— Оля б сказала.

— Дуже ти своїй Олі віриш! Потайлива вона. А документи вже забрала?

— Йой, не спитала! Не хотілось їхати від неї. Михайло на курорті. Але Оля каже: їдьте, мамо, я вже сама до вечора якось перебуду.

— Могла би в мене переночувати.

— Та не хочеться Олю саму на ніч залишати.

— Ну, то давай, я тобі хоч води у ванну напущу, скупаєшся. До вечора ще далеко.

— Гришка, повертай! — крикнула на вухо мотоциклісту дівчина в оранжевій курточці.

Позаду їхав ще один мотоцикліст, теж з їхньої компанії. Всі зіскочили на нерівну лісову дорогу.

— Ставай! — закомандувала дівчина. — Отут.

— Клас! — прицмокнув Гриша, побачивши галявину, всіяну квітами. — Як у раю!

Дерева ще тільки випускали перші листочки, і ліс був прозорий, за ним виднілося село.

Оля сиділа під хатою на лавці, склавши руки на колінах, і дивилася на ліс. Вона його боялася. Страхалася гадюк, вовків, а ще більше людей. Колись вона ходила з мамою по гриби і там стріла чорного зарослого чоловіка, котрий скрадався між кущів, а побачивши їх, утік.

Сад був голий, але от-от мав покритися цвітом. Зі стежки дівчину міг побачити кожен, і від того їй робилося трохи моторошно.

У коморі, на самому споді старої шафи, загорнутий в папір, лежав чорний порошок — отрута для мишей. Колись вона забруднила об нього пальці, й, перелякана, десь з півгодини мила руки…

Дівчина і двоє хлопців розстелили під дубом гуртожицьке покривало і відкрила першу пляшку.

— Де ж твоя подружка? — запитав той, хто їхав на мотоциклі сам. Він був худий, миршавий і дуже нетерплячий.

— Таких подружок, — злісно засичала дівчина, — я би різала й солила. Знаєш, що вона вчудила? Втекла до мамці, бо їй, бачте, бридко. Ми для неї не дуже чисті!

— Нелька, припини, — обірвав її кавалер. — Слухай, що тобі каже дядя. Пойняла?

— Угу. Хіба я замало випила…

Після другої пляшки і консервів у томаті Нелька засміялась:

— Вона думає, що я її, сучку, не знайду… Вовка, ти не в курсі: ми цю подругу хочемо провчити, а не просто так…

— Просто так я