Читати книгу - "Палата №6"

— Будь ласка, одягайтесь, ваше високоблагородіє,— сказав він тихо.— Ось ваша постілька, будь ласка, сюди,— додав він, показуючи на вільне, очевидно, недавно принесене ліжко.— Нічого, бог дасть, видужаєте.

Андрій Юхимович усе зрозумів. Він, ні слова не кажучи, перейшов до ліжка, яке показав Микита, і сів; побачивши, що Микита стоїть і чекає, він роздягся наголо, і йому стало соромно. Потім він надів лікарняний одяг; кальсони були дуже короткі, сорочка довга, а від халата тхнуло копченою рибою.

— Видужаєте, бог дасть,— повторив Микита.

Він забрав в оберемок одяг Андрія Юхимовича, вийшов і зачинив за собою двері.

"Однаково...— думав Андрій Юхимович, соромливо загортаючись у халат і почуваючи, що в своєму новому костюмі він схожий на арештанта.— Однаково... Однаково, що фрак, що мундир, що цей халат..."

Але як же годинник? А записна книжка, що в боковій кишені? А цигарки? Куди Микита заніс одяг? Тепер, мабуть, уже до самої смерті не доведеться надівати штанів, жилета і чобіт. Усе це якось дивно і навіть спочатку незрозуміло. Андрій Юхимович і тепер був певний, що між будинком міщанки Бєлової і палатою № 6 нема ніякої різниці, що все на цьому світі дурниця й суєта суєт, а тим часом у нього тремтіли руки, ноги холонули, і було моторошно від думки, що незабаром прокинеться Іван Дмитрович і побачить, що він у халаті. Він встав, пройшовся і знову сів.

От він просидів уже півгодини, годину, і йому набридло до нудьги; невже тут можна прожити день, тиждень і навіть роки, як ці люди? Ну, ось він сидів, пройшовся і знову сів; можна піти й подивитись у вікно, і знову пройтися з кутка в куток. А далі що? Так і сидіти весь час стовпом і думати? Ні, це навряд чи можливо.

Андрій Юхимович ліг, але зразу ж устав, витер рукавом з чола холодний піт і відчув, що все обличчя його запахло копченою рибою. Він знову пройшовся.

— Це якесь непорозуміння...— промовив він, розводячи руками здивовано.— Треба вияснити, тут непорозуміння...

У цей час прокинувся Іван Дмитрович. Він сів і підпер щоки кулаками. Сплюнув. Потім він ліниво глянув на лікаря і, як видно, в першу хвилину нічого не зрозумів; але скоро сонне обличчя його стало злим і насмішкуватим.

— Ага, і вас засадили сюди, голубчику! — промовив він хрипким спросоння голосом, зажмуривши одне око.— Дуже радий. То ви пили з людей кров, а тепер з вас питимуть. Чудово!

— Це якесь непорозуміння...— промовив Андрій Юхимович, лякаючись слів Івана Дмитровича; він знизав плечима й повторив: — Непорозуміння якесь...

Іван Дмитрович знову сплюнув і ліг.

— Прокляте життя! — пробурчав він.— І що гірко й прикро, це ж життя скінчиться не нагородою за страждання, не апофеозом, як в опері, а смертю; прийдуть служники й потягнуть мертвого за руки й ноги в підвал. Брр! Ну, нічого... Зате на тому світі буде наше свято... Я з того світу з'являтимуся сюди тінню й лякатиму цих гадів, Я їх посивіти примушу.

Вернувся Мойсейко і, побачивши лікаря, простягнув руку.

— Дай копієчку! — сказав він.

XVIII

Андрій Юхимович відійшов до вікна й подивився в поле. Уже сутеніло, і па обрії праворуч сходив холодний, багровий місяць. Недалеко від лікарняного паркана, за сто сажнів, не більше, стояв високий білий будинок, обгороджений кам'яним муром. Це була тюрма.

"Ось вона, дійсність!" — подумав Андрій Юхимович, і йому стало страшно.

Були страшні і місяць, і тюрма, і цвяхи на паркані, і далеке полум'я на костопальному заводі. Позаду почулося зітхання. Андрій Юхимович оглянувся й побачив людину з блискучими зірками й орденами на грудях, що усміхалась і лукаво підморгувала оком. І це здалося страшним.

Андрій Юхимович запевняв себе, що в місяці і в тюрмі нема нічого особливого, що і психічно здорові люди носять ордени і що все ЗГОДОІМ згниє й перетвориться на глину, але розпач раптом опанував його, він ухопився обома руками за грати й з усієї сили струснув їх. Міцні грати не подалися.

Потім, щоб не так було страшно, він пішов до постелі Івана Дмитровича і сів.

— Я занепав духом, дорогий мій,— пробурмотів віл, тремтячи і витираючи холодний піт.— Занепав духом.

— А ви пофілософствуйте,— сказав насмішкувато Іван Дмитрович.

— Боже мій, боже мій... Так, так... Ви якось зволйли казати, що в Росії нема філософії, але філософствують усі, навіть дрібнота. Але від філософствування дрібноти нікому нема шкоди,— мовив Андрій Юхимович таким тоном, начебто хотів заплакати й розжалобити.— Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх? І як же не філософствувати цій дрібноті, коли вона не задоволена? Розумній, освіченій, гордій, волелюбній людині, подобі божій, нема іншого виходу, як іти лікарем у брудне, дурне маленьке місто, і все життя банки, п'явки, гірчичники! Шарлатанство, вузькість, пошлість! О боже мій!

— Ви мелете дурниці. Якщо в лікарі гидко, ішли б у міністри.

— Нікуди, нікуди не можна. Слабкі ми, дорогий... Був я байдужий, бадьоро й розсудливо міркував, а досить було тільки, щоб життя грубо доторкнулось до мене, як я занепав духом... прострація... Слабкі ми, паскудні ми... І ви теж, дорогий мій. Ви розумний, благородний, з молоком матері всмоктали