Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Що довше приглядався Велика Нога до дивних білих, таких не схожих на тих, яких бачив досі, то більше вони йому не подобалися.

— Аніскілечки не вірю, — заявив він нарешті, — що ви справді посланці якогось великого монарха. Ваші факторії виряджають вас ні з чим, хоч склади їхні, як я добре знаю, повні. Вони нехтують вас. Яка ж із них потім захоче виплатить те, що ви нам заборгували? Чого ми будемо покидати наші шатра і йти з вами далі? Хто ви такі? Де запорука, що ваша обіцянка щедро винагородити мене і моїх воїнів, — не звичайнісінька брехня?

Треба було переконати індіанців, що обіцянки буде дотримано. Але як? Сам Франклін свято вірив у це. Білі безсилі, одначе вони вважають, що, коли вже зайшли так далеко, то не повинні вертати назад, що їх обов'язок за всяку ціну іти далі — до мети.

Настала весна — треба було збиратися в дорогу. І Франклін наважився вирушити з купкою провідників до побережжя Північного Льодовитого океану. Там він сподівався зустріти кораблі експедиції свого колеги, молодого капітана Перрі, що поверталися з подорожі, мета якої була освоєння Північно-Західного проходу. Франклін гадав також, що здибає ескімоські племена, на допомогу яких покладав великі надії.

Одначе його чекало велике розчарування. Недовірливі ескімоси зовсім не квапилися зближуватися з білими, хоча безперервно кружляли довкола табору. Мало не щодня мандрівники помічали на снігу свіжі сліди їхнього хутряного взуття, щойно згаслі вогнища, рештки вбитої звірини. Але зустрітися з ними так і не вдалося. Чому? Невже ескімоси виношували якісь лихі заміри проти білих? Чи, може, їх лякала присутність індіанців, з якими вони з давніх-давен ворогували? Ніхто не міг відповісти на ці запитання, проте надію на допомогу цих загадкових людей було втрачено. Ще одна невдача.

З мандрівниками лишилося вже небагато індіанців і метисів, та й ті з кожним днем ставали все більше надокучливими і знеохоченими. Нарешті, випивши мало не всі виготовлені на спирту ліки, які були в лікаря експедиції, і виканючивши трохи безцінних набоїв, вони забрали свої човни й покинули мандрівників напризволяще. Розстаючись, провідники обіцяли приставити харчі, зброю і набої з обох факторій до головного табору експедиції — у Форт-Інтерпрайс.

Чи ж можна було вірити цим обіцянкам? Усі як один учасники експедиції, за винятком керівника, твердили, що не варто на них покладатися. Марно умовляли Франкліна повернутися разом з індіанцями до факторії, забрати припаси і тільки тоді вирушати далі. Молодий, самовпевнений і недосвідчений Франклін затявся.

— В дорогу! — наказав він, не слухаючи більше нічиїх нарікань.

Що ж вдієш? Наказ є наказ.

Наприкінці червня англійці почали наступний важкий етап подорожі — вздовж узбережжя Північного Льодовитого океану. Супроводжувало їх кілька чоловік канадців і метисів, узятих за перекладачів та носіїв.

Мандрівники мали тільки два невеликі індіанські човни, запас харчів на дев'ять днів і близько тисячі набоїв. Пустельне узбережжя не кишіло звіриною. Час минав, і вже в серпні в очі людям почав зазирати голод.

Досягши миса Тернаген — так Франклін назвав цю частину побережжя, — мандрівники вирішили нарешті вертатися. Порадившись, постановили пробиватися назад новим, невідомим, але найкоротшим шляхом. Тепер будь-яка дорога видавалася кращою за ту, яку вони подолали. І знову Франклін припустився помилки. Це повернення стало однією з найжахливіших сторінок в історії полярних експедицій.

Ослаблені недоїданням, змучені й пригнічені невдачами, люди погано переносили труднощі важкої, невідомої дороги. Рання осінь і зима, сльота, а пізніше морози і сніговії ще більше ускладнили похід. Ночами мандрівники дрижали від холоду в легких наметах, що не захищали від морозу і вітру. Нічим було палити — ні дерев, ні кущів.

Незнаний край, виявилося, був стократ гірший за той, яким експедиція йшла раніше. Його раз у раз перетинали струмки, річки і болота. Тонкий лід ламався під ногами.

«Нам доводилося долати мочари і багнища, бредучи по коліна у крижаній воді, чи дертися на круті, слизькі пагорки. Особливо набідувалися ті, хто ніс оснащення. Вони часто падали, внаслідок чого наші човни стали зовсім непридатні до вжитку», — писав згодом Франклін у своїх спогадах.

Ніхто з учасників експедиції не знав дороги до Форт-Інтерпрайса і не міг сказати, в потрібному напрямку вони йшли чи блудили. Тільки думка про харчі, що їх індіанці давно вже повинні були приставити, як обіцяли, підтримувала сили виснажених людей. Голод брав за живіт. Жменьки цвілих сухарів на день не вистачало; дедалі частіше мандрівники почали вигрібати з-під снігу якісь рослини чи рештки мерзлого моху, щоб угамувати голод.

Але організм недовго давався на обман. Голод почав диктувати свої страшні, невблаганні закони.

Рештки якогось мерзлого падла та кістки звірів, виколупувані з-під снігу, переходять з рук у руки, і кожен знаходить на них ще якусь крихту м'яса чи засохлого мозку. А може, голодним людям тільки здавалося, ніби вони щось знаходять?..

Мандрівники вже давно спалили каяки, щоб зігріти трохи страви й самим погрітися біля тепла. В казанку все рідше варилася юшка, на яку збирали рештки подертих на шкураття чобіт і вбрання. Вже давно необачно спалено й вудки, а тут, як навмисне, в ополонці плавають цілі косяки риби, в сірому мороці полярної ночі вони вилискують сріблястою лускою. Та як її зловити? Не голими ж руками. Голодні очі жадібно вдивляються в ополонку, посинілі від морозу уста проклинають нерозважливе рішення.

Але ще є надія врятуватися. Наддати ходу! Там, у зимівнику, у Форт-Інтерпрайсі, їх жде харч. Тож у дорогу! Не повинні підвести обидві факторії!

На коротких постоях люди розмовляють про те, що їли вдома, що найбільше любили, обмінюються рецептами приготування смачних страв. Перед затуманеними