Читати книгу - "Панас Мирний"

яка ще зовсім юною під впливом учителя Полтавської жіночої школи, в чиїх рисах можна вгадати Дмитра Пальчикова (він і справді викладав у Полтавській жіночій гімназії), навернулася «до слугування щирого і безкорисного громаді, до волі, освіти». Тим часом тема «пропащої сили» зринає у знов-таки незавершеній повісті «Халамидник», над якою Мирний працював у цей самий час. Обидві ці теми належали до, сказати б, «вічних» тем письменника, до яких він раз по раз звертався. А ще однією «вічною» темою Мирного є доля жінки-повїї. Якраз на осінь 1876 р. припадає початок роботи над великим епічним полотном, що посяде, мабуть, центральне місце у творчості письменника, – романом «Повія». Як писав Сергій Єфремов: «Ні один із творів Мирного не збудив такого інтересу, як «Повія». Ні один не викликав стільки розмов, оцінок і навіть претензій до автора, як «Повія» ж таки… Тут Мирний дійшов вершини свого літературного таланту…» «Всі попередні праці Мирного, – каже вчений, – були ніби підготовчою роботою до цієї величної епопеї з селянського життя на Україні…» Зрештою, це не тільки «селянська епопея», оскільки сам Мирний розглядав босок-повій як «чисто городянський тип», «форму народного перевертня-городянина». «Повія» – це «роман-трагедія» (Олександр Білецький), утілена в жіночій долі трагедія України як «селянського краю», котрий гине в нерівній боротьбі з міською цивілізацією. Можна сказати, що мирнівська опозиція села та міста як «свого / чужого» є віддзеркаленням структури простору колонії в її найрізноманітніших вимірах: від суто побутового до метафізичного. «Село і місто у Мирного, – зазначав Єфремов, – вороги непримиренні, між ними точиться неустанний конфлікт, боротьба невгашенна. Село – це праця, залежна від землі, а через те розмірена, регулярна, планомірна, на довгі віки непорушно встановлена. Місто – це вічно-текуча експлуатація села, хаотична “комерція”, тандита, на якій один у одного з рук рве і яка висисає з села і матеріальні, і живі соки; це резиденція бюрократії, усякого начальства…» Ця опозиція не раз зринає у творах письменника, та найвиразніше вона звучить саме в романі «Повія», де село й місто ведуть між собою справжню війну, в якій переможців нема. І символом оцієї всеосяжної поразки та руїни виступає сільська дівчина, що стала міською повією, парією, нижче за яку важко собі щось уявити. Історія Христі справді символічна. «Хибно було б думати, – підкреслював Микола Пивоваров, – що Панас Мирний у своєму романі трактує проблему проституції. Питання проституції постає перед нами лише в кінці твору і не має якогось самостійного значення…Історія життя Христі не є історією проститутки, так само, як і слово “повія” у романі не є синонімом слова “проститутка”». Справді, попри те, що слово «повія» у багатьох творах Мирного має негативні конотації, бувши синонімом до слова «розпусниця», у цьому романі воно набуває виразного філософського звучання, віддзеркалюючи, крім усього іншого, екзистенційну неприкаяність людини: «Повія… повія… як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу». Це варіація на євангельську тему: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, – Син же Людський не має де й голови прихилити» (Євангелія від св. Матвія 8: 20). А ще це образ обтяженої гріхом душі, приреченої на вічні мандри до самісінького другого пришестя («І тепер довіку прийдеться носитися з тим лихом, до суду не скидати тяжкої ваги його з своєї шиї… віятись… повія… повія»), жіноча іпостась Агасфера. Тим часом порівняння Христі з лілеєю («Наче квітка білої лілеї, завита у чорну хустку, лежала вона бліда-бліда, затягнена у чорне плаття») не лише перетворює її на символ дівочої чистоти й незайманості, але й надає їй богородичних рис, адже квітка лілеї символізує пренепорочне дівство Марії (у сценах Благовіщення лілею змальовують у руках архангела Гавриїла, в руках Марії чи просто в інтер'єрі). Крім того, ця квітка в християнській традиції символізує покладання надії на Бога. Згадаймо слова Христа: «Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, – не працюють, ані не прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, – скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!» (Євангелія від св. Матвія 6: 28—30). Універсальність образу Христі дозволяє трактувати його навіть як «друге я» самого Панаса Мирного, свого роду Аніму письменника. Так чи ні, у листі до Михайла Старицького від 27 листопада 1881 р. Мирний писав про задум роману «Повія» таке: «Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут в селі – 1 частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток».

Інтерес до теми пропащих жінок виник у Мирного ще в юнацькому віці, мабуть, десь від часу щоденникової нотатки 26 квітня 1865 p., коли він, читаючи статтю російського драматурга й публіциста Миколи Соловйова «Женщинам», надруковану в дванадцятому числі санкт-петербурзького журналу «Эпоха» за 1864 р., надибав слово «проституція»: «Не розумію цього слова, шукав у словнику – нема». А за кілька днів потому (7 травня) у щоденнику з'являється такий запис: «Учора я проходжувався по городу. Ходив дивитись на воду за острог. Відтіля йдемо, сидить щось нагорі. Ближче підходимо – Дуняшка. Я так і затрусився, та злякався, щоб не було біди. Як удержав себе, тоді й кажу поштальйонові: «Гірка доля оцих! тяжко гірка!» Я не знаю, чого я такий чулий став тоді: у мене трохи сльози не потекли. Сьогодні, як гарно буде, піду туди і розпрошу, яка її нива. Хочу з життя їх написати повість». Уже тут проститутка постає джерелом інтелігентського комплексу вини перед народом, так само, як у романі видавця «Эпохи» Федора Достоєвського «Преступление и наказание», а перегодом в оповіданні Всеволода Гаршина «Происшествие», в його ж таки повісті «Надежда Николаевна», у повісті Купріна «Яма» тощо. Очевидно, саме цей комплекс вини від початку найбільше важив і для Мирного як автора роману «Повія». Принаймні в первісній редакції твору, яка до нас не дійшла і про яку можемо судити тільки з викреслених на сторінках першої редакції роману уривків, чимале місце відводилось образові молодого народника Проценка, щедро наділеного автобіографічними рисами. Проценко тут – цілком позитивний персонаж, який щиро любить наймичку Христю, а його погляди на життя близькі до тих, що зринають у щоденнику самого письменника. Ці свої риси образ