Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Микола Миколайович випустив Андрієве плече і сів у крісло.

— От якби нам пощастило проникнути на глибину двох тисяч кілометрів, — заговорив він мрійно, — можливо, дещо стало б вірогідно. Нині це неможливо. А проте, я плекаю надію дожити до такого часу, коли мене запросять взяти участь у рейсі до центра землі. І ми з Валентином Макаровичем не відмовимося. Як, Валентине Макаровичу, дамо згоду?

Біронт поклав електроперо на журнал і почав гладити підборіддя. Запитання Миколи Миколайовича йому сподобалося. Але тут знову запрацював двигун, і він не встиг відповісти.

— Все, — зітхнув геолог. — Повертаємо. І вже не хочеться.

— Так, справді не хочеться, — погодився Біронт.

— Біжу до пульта, — схопився Андрій.

Машина рушила. Разом з нею ожили прилади, заблимали сигнальні лампи. Кораблеві належало описати широку дугу з радіусом вісім кілометрів, перш ніж він знову піде по вертикалі, але вже в зворотному напрямку.

Андрій увімкнув другу сигнальну систему, яка подавала звукові сигнали й контролювала показання приладів. Неуважний погляд його зупинився на екрані, потім на Скорюпіні. Зв'язківець насвистував якусь мелодію і в такт похитував головою.

«Нагору! До сонячного світла! — майнуло в Андрієвій голові. — Там Лена… Прощавай і ти, Лено. Моє майбутнє тепер — космос».

— Що показує твій задавач курсу? — повернув його до дійсності Вадимів голос.

Тільки зараз механік помітив недоладність у показаннях одного з приладів, на який дивився, але якого не бачив. У квадратному віконці повзла широка біла стрічка з густо розкресленою червоною сіткою. Два електричних пера залишали на ній яскраві світні сліди. Одне перо креслило жовту лінію — визначений підземоходові курс. Друге — червону лінію: справжню траєкторію руху. Звичайно обидві лінії йшли поряд, щільно притиснувшись одна до одної. Автомати точно витримували визначений водієм напрямок.

Але зараз лінії безперервно віддалялися одна від одної. Жовта, викривляючись, ішла осторонь, тоді як червона лишалася прямою. Під віконцем приладу тривожно й заклично миготіла червона лампочка.

— Машина збочує з визначеного курсу, — повідомив Андрій.

— В чому справа?

Погляд механіка побіг від приладу до приладу. На пульті переморгувалися цілі сузір'я різнобарвних лампочок, безперервно бринів зумер задавача курсу. Пильне око механіка одразу розшифрувало симфонію звукових і світлових сигналів: гіроводій точно виконує визначену програму керування, але зустрічає незрозумілу протидію підземохода. Машина вперто йде далі по вертикалі.

— Потужність двигуна в нормі, — більше для себе, ніж для Вадима, сказав Чураков, — бічні дюзи працюють з повним навантаженням, ніяких порушень в системі автоматики нема.

Андрій почав уявний екскурс по всіх вузлах двигуна, по всій схемі автоматики. Те ж саме робив у цей час і Вадим. Обоє досконало знали конструкцію ПВ-313. І обоє опинилися в скрутному становищі.

— Стоп! — скомандував Вадим.

Міхєєв вимкнув бур і двигун. Командир підземохода, водій і механік дивились на прилади. А прилади заспокоювали, казали: «Все гаразд. Не метушіться даремно. Вірте нам».

— Старт!

Підземохід зробив нову спробу розвернутися. Бічні дюзи, виконуючи роль газових рулів, намагалися занести його хвостову частину вбік, як поворот стерна заносить корму морського судна.

Вадим сам вимкнув центральну осьову дюзу, лишивши тільки бічні. Та навіть при одному лише навскісному напрямку вихлопного струменя підземохід рухався прямолінійно вниз. Газові рулі не виконували свого призначення.

— Стоп!

Настала майже мертва тиша. Долинув тільки ледь чутний свист полеутворюючої установки.

— Нічого не розумію… — Вадим знову ввімкнув двигун. — Якби бракувало сил для пересування в цьому ущільненому середовищі, — почав він розмірковувати вголос, — ми взагалі не змогли б рухатися. Проте швидкість поступального руху не зменшилася.

— Чи не скоїлося чого з самими дюзами? — висловив припущення Міхєєв.

— А якої ти думки щодо цього, Андрію?

— Такого в нас не було, щоб дюзи відмовили. Та більше підозрювати нікого. Можливо, поле якось упливає на них?

— Дурниця!

Вадим дуже чітко уявляє собі бічні дюзи — труби з виходами, що розширяються і водночас загинаються. За своїми формами вони нагадують слимакову мушлю. Сурков затверджував їхню конструкцію, був присутній при виготовленні та при випробуванні на механічну міцність. Який же дефект може виникнути в дюзах? Пропалина? Викривлення профілю? Закупорка звужень? Наївні припущення.

— Спробуємо ще раз.

Знову запрацювали бур і двигун. Ввімкнули бічні дюзи. Підземохід затремтів від напруги, вона передалася людям. Андрій не звернув навіть уваги на суперечку, що несподівано виникла між геологом і атомістом. В репродукторі їхні збуджені голоси звучали одночасно.

Минула година. Потім друга… Третя… Глибина зросла ще на п'ять з половиною кілометрів. Найелементарніші розрахунки показували, що рух залишається вертикальним. Не хотілося йняти віри цьому і не можна було не вірити.

У Вадимовому серці заворушився неспокій. Він подумав: «Ну, а що, коли дюзи справні?»

— Гаразд, — погодився він, — перевіримо дюзи.

П'ятигодинне чекання, доки охолоне двигун і послабшає радіоактивність матеріалу, стомило і командира підземохода, і механіка, і водія. Всі троє не знаходили собі місця. Вони піднялися до кабіни відпочинку і там, сидячи за столом, прикидали, який з автоматів може утнути штуку, непередбачену ні практикою, ні теорією. Та який би фантастичний варіант не спадав їм на думку, Вадим тут же спростовував його. Вадимові докази були такі ясні, що не викликали заперечень.

Вадим, Андрій і Міхєєв піднялися до складського відсіку. Там вони надягли костюми з м'якої зеленастої матерії, досить цупкої, щоб захистити від залишкової радіації двигуна. Круглий капюшон з окулярами прикривав голову й обличчя.

Тепер потрібно було відчинити люк у стелі відсіку. Тісний колодязь заввишки близько дванадцяти метрів вів до вихлопного колектора, до двигуна, до дюз. Зверху колодязь накрито ще одним люком.

— Корпус у зоні дюз не має променевого захисту, — нагадав Андрій.

Вадим знизав плечима:

— Яка