Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

Першою думкою Леонсії було прочитати листа решті товариства, але те, що говорилося про Френка, змусило її змінити свій намір.

- Це від Генрі,- мовила вона, ховаючи листа за пазуху.- Нічого важливого в ньому немає. Він, здається, не сумнівається, що йому пощастить утекти так або інак.

- Ми вже поклопочемось, щоб він утік,- упевнено сказав Френк.

Леонсія вдячно всміхнулася йому й приязно звернулась до Тореса:

- Ви почали були говорити за якийсь план, сеньйоре Торесе.

Торес і собі всміхнувся, підкрутив вуса й прибрав поважного вигляду.

- Є лише єдиний шлях: англосакська система, що з неї користуються грінго, і то - спосіб простий, але цілком певний. Справді, цілком певний спосіб. Ми заберемо Генрі з в’язниці просто силоміць. Це єдине, чого вони не сподіваються. Значить, успіх забезпечено. Тут знайдеться чимало бандитів, яких ще не повішено, і за їхньою допомогою ми нападемо на в’язницю. Умовитись із ними, заплатити добре, давши дещо наперед, і все буде гаразд.

Леонсія радісно кивнула. Очі старого Енріко спалахнули, ніздрі затремтіли, ніби він почув уже дух пороху. Сини розпалились не менше за батька. І всі дивились на Френка, чекаючи його згоди. Але він повільно похитав головою, так що невдоволена Леонсія навіть щось обурено крикнула.

- Це справа безнадійна,- мовив Френк.- Навіщо ми будемо всі ризикувати головами, коли ця безглузда спроба з самого початку приречена на невдачу? - Говорячи таке, він підвівся зі свого місця коло Леонсії, і, на мить опинившись між Торесом і всіма Солано, застеріг їх поглядом.- Щодо Генрі, то мені здається, йому вже не допоможеш...

- Ви, значить, не довіряєте мені? - спалахнув Торес.

- Боронь боже! Чого б це? - запротестував Френк.

- Ви не ймете мені віри,- нервувався Торес.- Ви, людина, яку я ледве знаю, заважаєте мені брати участь у нараді в Солано, у моїх найкращих і найдавніших приятелів!

Старий Енріко, помітивши, що й Леонсія обурюється Френком, спромігся втихомирити її очима, а далі, надзвичайно гречним жестом заспокоївши Тореса, звернувся до нього:

- В домі Солано не може бути наради, де вас не хотіли б бачити, сеньйоре Торесе. Ви ж, безперечно, давній наш приятель. Ваш покійний батько і я приятелювали й були як брати. Але це,- і ви повинні пробачити старому його щирість,- не заважає містерові Морганові мати слушність, якщо він узиває ваш план безнадійним. Нападати на в'язницю! Та це ж чисте божевілля! Ви подивіться на її мури! Вони витримають облогу протягом кількох тижнів. Щоправда, я мушу визнати, ваша пропозиція спершу спокусила й мене. Коли, ще парубком бувши, я бився з індіянами в Горішніх Кордільєрах, там це було якраз до речі. Ось стривайте, сядьте зручніше, і я розповім вам про той випадок.

Але Торес, заклопотаний багатьма справами, відмовився сідати і, з дружньою посмішкою стиснувши всім руки й двома словами перепросивши Френка, сів на коня із оздобленою сріблом вуздечкою й таким самим сідлом та поспішився до Сан-Антоніо. Однією з тих справ був постійний обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стріті. Мавши таємний доступ до урядової радіостанції в Сан-Антоніо, він звідти передав відомості на телеграф у Вера-Крусі. Зносини з Ріганом не тільки давали йому добрі прибутки, а й сприяли його намірам щодо Леонсії та обох Морганів.

- Що ви маєте проти сеньйора Тореса? - спитала Френка Леонсія.- І чого це ви відкинули його план, аж він розлютився?

- Нічого,- була відповідь,- хіба те, що мені він не потрібний і взагалі не дуже подобається. Він дурень і псуватиме кожен план. Згадайте, як він свідчив на моєму процесі. Мабуть, на нього й покладатись не можна. Я не знаю. Та й навіщо нам покладатись на нього, якщо він нам не потрібний? Проте план йото непоганий. Ми зараз же підемо до в'язниці й визволимо Генрі, якщо ваша згода. Тільки нам нема чого зв'язуватися з тими бандитами та розбишаками. Вже як ми вшістьох не впораємося, то тут і взагалі нічого не вдієш.

- Біля в’язниці завжди не менш як дванадцять вартових,- зауважив вісімнадцятирічний Рікардо, наймолодший Леонсіїн брат.

Леонсія знову почала сердитись і грізно поглянула на брата, та Френк потяг руку за ним.

- То правда,- погодився він,- але ми спекаємось їх.

- А мури там у п’ять футів завтовшки,- сказав Мартінес, близнюк із Альфарадо Солано.

- Ми пройдемо крізь них,- відповів Френк.

- Але як? - скрикнула Леонсія.

- Ось я зараз і скажу. Чи багато у вас верхових коней, сеньйоре Солано? Добре! А ви, Алесандро, чи не могли б дістати для мене зо два динамітних патрони? Добре, і навіть краще, ніж добре! А ви, Леонсіє, як господиня гасієнди, повинні знати, чи не знайдеться у вас у коморі доброго запасу віскі «три зірки». Змова наша розгортається,- засміявся він, коли дівчина кивнула головою.- Тепер у нас є все потрібне для пригодницьких романів Райдера Хагарда або Рекса Біча. 8 Отже, слухайте. Ні, зачекайте. Я хочу ще поговорити з вами, Леонсіє, з приводу деяких театральних ефектів...

Було вже за полудень. Крізь загратоване вікно камери Генрі дивився на вулицю, чекаючи, коли з лагуни Чірікві подме вітер і прохолодить хоч трохи розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, забруднена через те, що протягом століть, відколи засновано місто, її прибирали лише бездомні собаки та огидні стерв’яки, що й тепер літали над нею й плигали коло сміття. Низенькі, побілені кам’яниці перетворювали вулицю на справжню велику піч.

Курява й сліпуча білість боляче різали очі, і Генрі відвів би їх від вікна, якби купка обідранців, що куняла біля воріт навпроти, не схопилася раптом на ноги й не почала зацікавлено вдивлятись у щось далі на вулиці. Генрі не міг бачити, але виразно чув шпарке торохтіння коліс, що швидко наближалося. Незабаром з’явився старий віз, що його тяг за собою схарапуджений кінь. На передку сидів сивоголовий і сивобородий дідок і даремно силкувався спинити коня.

Генрі усміхнувся: дивно, що