Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

В домі по­ча­лась нез­ви­чай­на біга­ни­на. Біга­ла важ­ка Тер­лецька, біга­ла Оле­ся, бігав сам Тер­лецький, біга­ла Ки­ли­на, навіть ба­ба в пе­карні за­ме­ти­лась тією по­шес­тю й вертілась, як му­ха в ок­ропі. Ба­ла­бу­ха оповістив, що він зай­няв Вільша­ни­цю Тер­лецький поз­до­ров­ляв йо­го, цілу­вав­ся з ним по де­сять раз, цілу­вав­ся з сва­том от­цем Мельхи­се­де­ком і навіть з ціка­вою йо­го жінкою. Оле­ся заш­ну­ру­ва­лась як тільки мож­на тісніше, так що їй бу­ло важ­ко ди­ха­ти, начіпля­ла чер­во­них стрічок на талію, на шию, на го­ло­ву і все кру­ти­лась по хаті пе­ред Ба­ла­бу­хою. Во­на зна­ла, що Ба­ла­бу­ха не жва­вий в роз­мові, й поп­ро­си­ла йо­го в са­док, де сподіва­лась по­чу­ти при по­етичній обс­таві те сло­во, кот­ро­го во­на вже жда­ла двад­цять три ро­ки з по­ло­ви­ною.

- Чи ба­чи­ли мої квітки? - спи­та­ла во­на в Ба­ла­бу­хи.

- Ні, не ба­чив, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Ходім, я вам по­ка­жу мої квітки! - ска­за­ла Оле­ся сміли­во й при­чеп­ли­во й тро­хи не по­тяг­ла йо­го за ру­ку.

Балабуха з ве­ли­кою нап­ру­гою підвівся з стільця й пішов слідком за Оле­сею в са­док.

Квітник в сад­ку був і справді гар­ний. Клум­би бу­ли повні лев­коїв та астр, але вже під осінь по­за­рос­та­ли тро­хи бур'яном.

- Дивіться, які чу­дові лев­кої, - ска­за­ла Оле­ся, наг­нув­шись над квітка­ми й зри­ва­ючи гілку лев­коя.

- А справді, гарні та па­хучі, - ска­зав і собі Ба­ла­бу­ха й наг­нув­ся над гряд­кою.

Олеся вир­ва­ла квітку й, не роз­хи­ля­ючись, ню­ха­ла її. Ба­ла­бу­ха й собі встро­мив ру­ку в гу­ща­ви­ну, але, пог­ля­да­ючи ско­са на Оле­син пов­ний стан, за­хо­пив в жме­ню бур'ян і по­чав і собі ню­ха­ти.

- Ви ню­хаєте щи­ри­цю! - крик­ну­ла Оле­ся, ви­ри­ва­ючи з йо­го рук бур'яни­ну, й за­ре­го­та­лась на увесь са­док. - Ось пот­ри­вай­те, я нар­ву вам бу­кет.

Вона нар­ва­ла чу­до­вих астр і по­да­ла Ба­ла­бусі. Ба­ла­бу­ха навіщось ню­хав їх, хоч во­ни зовсім не пах­ли.

- Ходім, по­ба­чи­те наш сад, - гук­ну­ла Оле­ся й побігла доріжкою по сад­ку до Росі.

Балабуха ки­нув­ся й собі бігти, але по­чу­тив, що йо­го но­ги мо­жуть тільки хо­ди­ти, а не біга­ти, й лед­ве дог­нав Оле­сю.

- А ви кош­ту­ва­ли, які на смак лев­кої? - спи­та­ла Оле­ся, сміючись. - А на­те, по­кош­туй­те!

Балабуха ме­ханічно взяв лев­кой, вки­нув у рот і по­чав жу­ва­ти, а далі не знав, чи вип­лю­ну­ти йо­го, чи з'їсти.

- А що, смач­ний?

- Де там! Гіркий, як по­лин.

Олеся ре­го­та­лась, чер­во­на, як пов­на ро­жа. Во­ни прий­шли на кінець сад­ка, на при­го­рок над Рос­сю. На­ни­зу по камінні шуміла во­да. За Рос­сю сто­яла пиш­на ске­ля, не­на­че стіна, вся об­ли­та сон­цем; за нею на го­рах зе­ленів ліс, а вго­ру, по до­лині Росі бу­ло вид­но роз­ки­ну­тий Бо­гус­лав, об­си­па­ний яс­ним світом.

- Тепер далі нам вже ніку­ди йти, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­за­ла Оле­ся, на­во­дя­чи Ба­ла­бу­ху на дум­ку.

- А справді не­ма ку­ди, хіба в во­ду або на ске­лю, - ска­зав ти­хо Ба­ла­бу­ха.

- А ви полізли б на ске­лю? - ко­кет­но спи­та­ла Оле­ся.

- Ні, не ви­де­русь, бо ду­же кру­та та стрімка.

- А як­би я вас поп­ро­си­ла, то полізли б? - драж­ни­ла йо­го Оле­ся.

- Поліз би, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, гля­нув­ши прос­то в вічі Олесі.

В Олесі очі бли­ща­ли, на­че дві зорі. Її га­ря­че ли­це аж па­ла­ло: а Ба­ла­бу­ха все-та­ки мов­чав.

- Правда в нас у Хохітві гар­но? Кра­ще, як у вашій Вільша­ниці.

- Краще, як у Вільша­ниці, але… але, як­би ви бу­ли зо мною в Вільша­ниці, то во­на б мені зда­лась кра­щою од Хохітви, - лед­ве ви­мо­вив Ба­ла­бу­ха й по­чер­вонів.

"Насилу! Сла­ва тобі, гос­по­ди. От-от ска­же!" - по­ду­ма­ла Оле­ся.

- Як же б я там бу­ла? Чи поїха­ла з ва­ми, чи що? - спи­та­ла Оле­ся.

- Ні, як­би ви за ме­не пішли заміж, бо я… я… бо Купідон про­ни­зав наскрізь моє сер­це стрілою. Амур не лю­бив так Псіхеї, як я люб­лю вас, - ска­зав Ба­ла­бу­ха че­рез си­лу.

Олеся зна­ла з ро­манів про то­го Купідо­на та Аму­ра, й ті сло­ва ду­же при­па­ли їй до сма­ку. Во­на лю­би­ла ро­ман­тичність, бо чи­та­ла ста­ро­давні, пе­ре­ло­жені по-мос­ковській німецькі ро­ман­тичні повісті. Тільки все-та­ки їй хотілось Аму­ра, кра­що­го од Ба­ла­бу­хи: не та­ким во­на собі уяв­ля­ла сво­го Аму­ра, та ніде бу­ло дітись. Оле­ся ти­хо про­мо­ви­ла зви­чай­ну фра­зу, спус­тив­ши очі до­до­лу: "Як батько та ма­ма ска­жуть, - я згод­жу­юсь!"

Балабуха взяв Оле­си­ну ру­ку й поцілу­вав. Во­ни по­вер­ну­лись і пішли ти­хою хо­дою до ха­ти.

В той час, як мо­лоді гу­ля­ли по сад­ку, отець Мельхи­се­дек з жінкою, не дов­го ду­ма­ючи, не­на­че до стіни при­тис­ну­ли Тер­лецько­го й Тер­лецьку й по­ча­ли го­во­ри­ти за при­да­не.

- А що, от­че Пет­ре! Ска­за­ти прав­ду, ми оце приїха­ли сва­та­ти ва­шу доч­ку, Оле­сю, - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи од­дас­те, чи не­хай підрос­те?

- Ми з жінкою ладні од­да­ти. Ба­ла­бу­ха чо­ловік вче­ний, при­го­жий, має вже па­рафію. Не знаю, що доч­ка ска­же, - про­мо­вив Тер­лецький.

- Коли вже, дя­ку­ва­ти вам, та­ка ва­ша во­ля, то тре­ба й да­ри­ти дітей. Що ж ви ду­маєте да­ти за доч­кою? - ска­за­ла прос­то Мельхи­се­де­ко­ва жінка, Мар­та Та­расівна.

Терлецький гля­нув на жінку й ска­зав:

- Дамо сто кар­бо­ванців.

- Сто кар­бо­ванців гроші, то прав­да, - за­то­рохтів отець Мельхи­се­дек, - але, ска­за­ти прав­ду, не ве­ликі.

- Авжеж не ве­ликі, - за­то­рохтіла Мельхи­се­де­ко­ва жінка. - Гроші грішми, але тре­ба чо­гось і до гро­шей. На гос­по­дарстві тре­ба й корів, тре­ба й волів, тре­ба й возів, тре­ба ко­ней, тре­ба й до ко­ней. Тре­ба мис­ки й лож­ки, тре­ба чо­гось і до лож­ки. І вже, гос­по­ди, що то й ка­за­ти! Ви самі, здо­ро­венькі, знаєте, чо­го тре­ба на гос­по­дарстві, та ще й но­во­му та мо­ло­до­му, ча­сом не­обмірко­ва­но­му…

Терлецька сер­ди­то гля­ну­ла на цю прос­ту, в намітці, сва­ху, кот­ра жеб­ра­ла, не­на­че ста­ра ци­ган­ка.

- Та вже, сва­хо, Оле­ся на­ша доч­ка. Ми не випх­не­мо її бо­су з ха­ти з по­рожніми ру­ка­ми та скри­ня­ми, - ска­за­ла Тер­лецька.

- Борони бо­же! Я й са­ма ма­ти й маю до­чок: хва­ли­ти бо­га, я вже над­ба­ла повні скрині вся­ко­го доб­ра для своїх до­чок: в ме­не го­то­ва їм і оде­жа, й плах­ти, й за­пас­ки, й намітки, і ска­терті. Я вже наз­на­чи­ла їм і ко­ро­ви, й те­лиці, й ка­ба­ни, й льохи, й гу­си, й інди­ки… Де вже! Що то й ка­за­ти! Пев­но, й ви над­ба­ли для Олесі вся­ко­го доб­ра. Чи ба­га­то корівок та во­ликів ду­маєте да­ти? - спи­та­ла сва­ха.

- Дві па­ри волів та ко­ро­ву,- ска­зав Тер­лецький. - Ма­ло, - ска­зав Мельхи­се­дек.

- Їй бо­гу, сер­це моє, ма­ло! Дво­ма па­ра­ми не по­тяг­неш плу­га на полі. Тре­тя па­ра не заш­ко­дить. Та з однієі ко­ро­ви не наз­би­раєш ні си­ру,