Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Треба було бачити, як ми засмучувалися.
— Ага! Ага! — дражнили нас дворові парубки і дівчата. — Відібрали книжку! Відібрали книжку!
І не було меж нашому сорому і прикрості.
Протягом кількох років я гарно засвоїв хуцурі, а мхедрулі[10] вивчив цілком самостійно. Перші букви виписували на бечі[11]. Читати по-російському мене навчила мати, але було багато слів, яких не розуміли ні я, ні вона. З російських книжок у нас була всього-на-всього одна пошарпана книжка московського видання «Разговор». Отой «Разговор» я з допомогою матері й вивчав напам’ять.
Матір настійно домагалася, щоб ми ні хвилини не сиділи склавши руки, і справді виховувала нас дуже своєрідно. Ми завжди бігали по луках, по лісах босоніж, голомозі і не боялися застудитись.
— Людину треба з дитинства загартовувати, щоб потім усе в житті змогла винести, — повторювала інколи матір, і її напучування справді пізніше знадобилися нам.
А щоб читач міг докладно уявити собі, як нас виховували в селі, я опишу, чим ми займалися з року в рік і як проводили день.
Прокинувшись уранці, ми ще в ліжку проказували молитви: «Дякую тобі, Творче» та інші. Потім умивалися, одягались, ставали перед іконами, знову читали молитви, а крім них, ще й акафіст. Після молитви похапцем снідали, — схопивши чого-небудь, щоб нас не зурочив горобець, коли виходили з дому натщесерце. Потім сідали до книжок і, тільки закінчивши всі заняття, звільнялись до самого вечора.
Опівдні нас кликали додому обідати, але в тому випадку, коли ми гралися в гостей, ми лишались на подвір’ї і обідали разом з дворовими хлопчиками десь у затінку під деревом. Крім наших порцій нам посилали ще й подарунки. Господарями завжди були ми, панські діти, гостями — дворові. Треба зізнатися, що «гості» обходились з нами досить зухвало й частенько хитрували. Вони роззявляли, бувало, роти й просили:
— Ану заткніть нам пельки!
І ми пхали їм до рота все, що в нас було, в основному, гарячі хачапурі[12]. Тоді вони здіймали несамовитий крик:
— Лишенько, задихаємося, заткнули нам пельки!
При цьому старанно відкашлювались і кривлялися. Ми добре знали, що вони прикидаються, але цей жарт дуже нас потішав.
Увечері, коли ми поверталися додому, мати, бувало, спитає:
— Ну, як минув день? Що накоїли? В які ігри гралися? Про що розмовляли?
Загалом я мушу сказати, що виховували нас по-спартанському: не оберігали ні від холоду, ні від спеки, ні від негоди. Вранці ми бігали босоніж по росі. Коли випадав перший сніг, неодмінно треба було пробігти по пороші: задубілі, мокрі, червоні, як буряк, ноги сушили біля вогнища. Ми були переконані, що здоров’я наше загартовується в такий спосіб. Коли ранньої весни випадав дощ, ми підставляли голови під ринви, — вважалося, що від цього виростуть золотисті кучері.
Багато уваги в нашому житті приділялося постам і молитвам.
Великий піст був для нас великою мукою: цілий день, до самого вечора, поки не закінчиться відправа в церкві, ми не мали в роті ані ріски. Дозволялося тільки пити воду. А ввечері пожуєш окраєць черствого хліба — і все. Про гарячу їжу годі було й згадувати, заборонялися і вино, сіль, олія. Бавитися теж не дозволялося. Проспати утреню й не думай! Усе це загалом ставало для нас справжнім пеклом. І тепер, коли настає великий піст, я почуваю себе недобре. Мабуть, до самісінької смерті не забуду тих прикрих дитячих спогадів.
Узагалі всілякі забобони були в наших вельможних сім’ях поширеним явищем: усі діти вірили в чортів, лісовиків і відьом. Вірили в те, що чорти і різна нечисть никають по світу й лякають людей. Наша сім’я теж страждала марновірством. Тепер я гадаю, що винуваті були в цьому й дворові: їм, хлопцям і дівчатам, заборонялося ходити одне до одного і влаштовувати вечірки. Удень вони не наважувалися порушувати цієї заборони, а вночі почувалися вільніше і, щоб ніхто не підглядав, зумисне лякали панських дітей: ті помирали від страху і, щойно смеркало, не наважувалися виходити з дому. Пригадую, коли б не зайшов до помешкання прислужниць чи в кімнату слуг-чоловіків, завжди наслухаєшся неодмінно страшних і незвичайних історій. Я переказував їх матері, а вона, всміхаючись, говорила:
— Ні, синку, все це неправда! Хто не зробив чогось непристойного, хто ні в чому не завинив, тому нічого не примариться.
Ці слова вселяли в мене бадьорість і мужність, і я не знав, що таке страх доти, поки дві події не вплинули на мене так сильно, що навіть характер мій трохи змінився.
Якось, коли вже сутеніло, прокрався я на баштан, щоб поласувати динею. Розгорнув листя, полапав і нарешті намацав стиглу диню. Вже намірився був її зірвати, аж раптом майнула думка: чи не бачить мене хтось? Я трішки підвівся й озирнувсь. Потім знову простяг руку, але рука потрапила в інше місце: я почав мацати поміж листям і натрапив на кота. Кіт форкнув і втік. А мені одразу пригадалися розповіді дворових про те, що відьма, «коли захоче, то прикинеться, ким їй заманеться», згадались і материні слова: «Тому, хто не зробив чогось поганого, нічого й не примариться»... «В чому я ще завинив, — подумав я. — Я ж хотів крадькома зірвати диню. Мабуть, відьма обернулася спочатку на диню, а тоді на кота...» Я пронизливо заверещав і знепритомнів.
Не минуло й тижня від тієї пригоди, як сталася інша.
Серед густого листя обплетеної лозою алеї висів виноград, але висів надто високо. Я був маленький і не міг дотягнутися, а старша сестра зривала його дуже легко. Місячної ночі я побачив, що сестра стоїть під зеленим наметом і ласує виноградом. Я підбіг до неї і попросив:
— Анно, дорога, зірви й мені гронце...
Спочатку вона відмовчувалась, а коли я почав наполягати, щось пирхнула і раптом закривлялася... Дай, Боже, ворогові вашому пережити те, що я пережив: переді мною була зовсім не сестра! Згодом з’ясувалося, що старший брат Давид, якому заборонили через розлад шлунку їсти виноград, переодягнувшись у сестрине плаття, пішов у виноградник; а я вирішив, що то чорт, і знепритомнів.
Хоча в обох випадках мені довели мою помилку, ці події дуже вплинули на мій характер, відтоді я боявся лишитися в темній кімнаті. Вночі я не наважувався вийти надвір, хоч мені пішов уже восьмий рік.
Якось на початку зими я і мої товариші — дворові хлоп’ята — взялися робити луки.
Я тесав сокирою кленову
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрана проза, Який Церетелі», після закриття браузера.