Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

автор вказує на військовий талант Хмельницького. Козацький вождь уміло керує козацькими військами, йому вдається виграти чимало битв. Він проявляє винахідливість, у деяких випадках застосовує незвичні прийоми ведення війни. Відзначає Шевальє й політичний талант Хмельницького. Той уміє знайти спільну мову серед своїх, організувати схильну до анархізму козацьку масу. Також Хмельницький непогано веде гру із чужими можновладцями, використовує протиріччя серед них.

Але, з іншого боку, козацький вождь представлений як підступна людина. Демонструючи на словах вірність королю й владі Речі Посполитої, він часто вводить їх в оману, підтримуючи зв’язки із нехристиянськими володарями. Гетьман може очорнити своїх конкурентів, вдавшись до обману. Варто говорити й про його безпринципність, коли він легко йде на союз із татарами й турками, які перед цим були ворогами українців.

Вважайте — перед нами постає політик макіавеллівського штибу. Чи сприймати такого політика позитивно, це питання. Тим паче, коли цей політик руйнує одну із найбільших християнських держав Європи, що в очах Шевальє не могло бути позитивом.

Підсумовуючи сказане про те, хто писав про Хмельницького в середині й другій половині XVII ст., можемо констатувати, що це переважно були польські та західноєвропейські автори. Війна під проводом цього вождя сприймалася ними як війна громадянська. Бо справді, якщо виходити з розуміння тодішніх політичних реалій, то воювали між собою мешканці однієї держави — хоча й здійснювалося це не без зовнішнього втручання. Ця громадянська війна не сприймалася позитивно, адже вона руйнувала Річ Посполиту, яка для багатьох цих авторів була «їхньою державою» і до якої вони мали сентимент.

Персона Хмельницького переважно трактувалася неоднозначно. З одного боку, автори вказували на здібності козацького гетьмана. Іноді він постає як умілий політичний діяч, що вміє досягати свого. Проте в основі його успіхів є не лише талант, а й підступність, хитрість, політичний аморалізм.

Причина цієї війни, здебільшого, трактувалася поверхово. Вважалося, що була вона викликана бажанням помсти Хмельницького, якого образив польський шляхтич Чаплинський, а влада Речі Посполитої не захотіла ображеного захистити. Хоча й були намагання поглянути на цю проблему в більш широкому плані, з’ясувати інші причини цього явища. Та все ж особиста помста стояла на першому плані.

Творення образу героя

Попри те, що з часом в українській та російській літературах Хмельниччину почали трактувати як війну, в якій релігійний чинник відігравав чи не найбільшу роль, а українських козаків як захисників православ’я, насправді стосунки між православним духовенством, особливо вищим, та козацтвом не були простими.

Так, у 20-х роках XVII ст. козацтво отримало ідеологів в особі православного духовенства. На той час в Україні саме його представники виконували роль інтелігенції. Проте у 1630-х роках ситуація змінилася. Союз православного духовенства й козацтва був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все більше дистанціювалися один від одного. Здавалося, Хмельниччина мала знову актуалізувати цей союз.

Правда, духовенство не поспішало опинитися в козацьких обіймах. Якщо в 1620-х рр. воно вимушене було це зробити, оскільки в особі козаків отримало покровителів, то на середину XVII ст. ситуація виглядала інакше. Влада Речі Посполитої за часів правління короля Владислава легалізувала православну церкву. Відверто підтримати козаків — означало наразитися на неприємності. Так можна було втратити навіть маєтності, що належали церкві. А чимало цих маєтностей знаходилися на територіях, які не контролювалися козаками.

Під час подій середини й другої половини XVII ст. київські православні митрополити, як і православні єпископи на теренах України й Білорусії, намагалися проводити зважену політику, відстоюючи свої інтереси. Їм доводилося маневрувати між різними державно-політичними структурами, силами — козаками, Річчю Посполитою, Московією й Османською державою[78]. У цій ситуації вони воліли утриматись від крайнощів, зокрема від апологетики козацтва та їхнього вождя Богдана Хмельницького.

Інокентій Гізель

Симптоматичною є позиція Інокентія Гізеля (1600? — 1683)[79], одного з провідних православних інтелектуалів України середини XVII ст., який обіймав високе ієрархічне становище — архімандрита Києво-Печерської лаври, належав до найвпливовіших православних діячів України того часу.

Гізель у трактаті «Мир з Богом людині» говорить (хай і дуже загально) про ворожнечу, котра панує в Україні. Але, дошукуючись її причин, знаходить відповідь у дусі провіденціалізму, характерного для середньовічних авторів. Мовляв, усі нещастя, які впали на Україну, це покарання за гріхи людей.

Він є автором низки творів. Одним з найбільш знаних серед них вважається релігійно-етичний трактат «Мир з Богом людині», що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1669 р. — якраз у розпал Руїни. Здавалось, у цьому творі мали б відобразитися тогочасні проблеми, пов’язані з козацькими змаганнями. Однак цього немає. Лише в передмові до читачів зустрічаємо таку згадку: «Відомо всім, що ця люта багаторічна ворожнеча в Малій Росії праведним судом Божим за наші гріхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, від гріхів повстати, Господу Богу догодити, однак, не дбаємо. А тому, раз гріх пребуває в нас, то й ворожнеча нас губити не перестає»[80].

Ця позиція також знайшла відображення в такому відомому творі, як «Синопсис»[81]. До сьогодні ведуться дискусії, яке відношення мав Гізель до цього твору, чи був він його автором. Перше видання «Синопсису» в 1674 р. вийшло за його благословенням. Тобто якщо Гізель і не був автором цього твору (радше, це було колективне творіння), то цілком імовірно він міг здійснювати його загальну редакцію. Принаймні давши благословення, Гізель погоджувався з концепцією вказаного твору.

«Синопсис» є викладом історії Русі від найдавніших часів, закінчуючи подіями середини XVII ст. Переважно це компіляція з різних історичних хронік, літописів, що мали поширення в той час. Він у концентрованому вигляді давав схему російської історії, яка на довгий час стала визначальною в російській історіографії. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом їх нараховується 29). У царській Росії він майже протягом ста років виконував роль підручника історії.

Інокентій Гізель. «Синопсис»