Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

А я розумію, що, здається, переборщив. Не врахував той факт, що у Києві зарплати вищі. Але коли вже озвучив, то назад відступати не можна.

— Велику оплату праці на поки що запропонувати не можу, — вдаю, що все так і треба, — випробувальний термін, сама розумієш, — навмисне переходжу на “ти”, щоб трохи спантеличити її. — Та й проєкти для самостійної роботи не зможу довірити із самого початку.

— А як тоді мені працювати? — запитує, ковтнувши наживку.

— Під моїм невсипущим керівництвом, — демонструю свою коронну усмішку, — поки не навчишся, доведеться потерпіти мою присутність.

— Що конкретно входитиме до моїх обов'язків? — уточнює співрозмовниця.

— Виїзд на об'єкти, спілкування із замовниками з метою вивчення їхніх побажань та потреб. Оформлення проєктів, узгодження їх зі мною, командою та клієнтами. У нас п'ятиденка, але іноді на об'єкт потрібно з'їздити й у вихідні, щоправда, не часто.

Замовкаю, начебто все сказав. Видно, що Олені все подобається, проте погоджуватись вона не поспішає. Схоже, її щось турбує, але я не знаю, що саме, тому просто вивчаю обличчя дівчини. І, ймовірно, дуже уважно, тому що вона бентежиться і відводить погляд.

— Це точно всі мої обов'язки? — нарешті вона вирішується на питання. — Ви мені такі гроші за роботу дизайнера пропонуєте?

Так, все-таки із сумою оплати праці переборщив. Чи вона зараз натякає на щось?

— А це схоже на щось інше? - намагаюся набути максимально серйозного вигляду.

Правильно оцінивши моє нерозуміння, дівчина уточнює:

— Тобто просто дизайнер, — дивиться, примружившись, — не плюсом ескорт?

А я давлюсь повітрям. Нічого собі поворот! Подібних питань на співбесіді мені ще не ставили жодного разу. Натяки були, але щоб ось так прямо. А дівчинка не промах, за словом у кишеню не полізе.

— Не ескорт, точно, — запевняю її, намагаючись стримати напад сміху.

— І жити мені належить там, де я захочу. Не у вас чи когось із ваших друзів?

Так, а ось це вже занадто. Навіяні веселощі зникають в одну мить.

— Олено, — я відкидаюся на спинку лавки, — я що, схожий на людину, яка потребує подібних послуг?

Вона вивчає мене пильним поглядом, наче бачить уперше. І нарешті приходить до висновку, що озвучує:

— Ні, не схожі.

— Радий чути, — випалюю у відповідь, все-таки почути подібне від молодої дівчини не дуже приємно.

— А трудовий договір? — Олена змінює тему, і я полегшено видихаю.

— Тільки-но приїдемо в офіс, я особисто його видрукую і ви матимете можливість його детально вивчити, — переходжу на “ви” автоматично, розуміючи, що дівчина починає мене дратувати своєю скрупульозністю. — Читатимете його ще тепленьким.

— А раніше ніяк не можна? — хмуриться це уперте дівчисько, — в електронному вигляді, наприклад.

— Договір є на моєму робочому комп'ютері, доступ до якого є тільки у мене, — нахабно брешу й оком не моргнувши. — А комп'ютер в офісі. У Києві, — уточнюю з натиском.

Насправді, у трудовому договорі немає жодних таких пунктів, які я хотів би приховати. Сам навіть не розумію, чому мені не хочеться поступитися їй у цьому питанні. Ну, почитає вона його, і що з того? Однак дівчина викликає в мені дивні та несумісні почуття. Ось щойно мені було з нею весело. А вже за хвилину я розумію, що вона мене дратує.

— Ще одне питання можна? — і дивиться так, ніби збирається зробити мені контрольний постріл у голову.

— Звісно, — стараюся, щоб звучало ввічливо, але виходить не дуже.

— Чому ви вмовляєте мене піти до вас на роботу?