Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

В цю мить пролунав оглушливий голос герцога:

-- Я не буду чекати всю ніч!

Дівчина стиснула губи.

-- Вже йду, сеньйоре! – вигукнула, а тоді поцілувала хлопчика в чоло. – Слухай, маленький. Сьогодні ти не зможеш втекти, боюся, що за нами почнуть пильнувати, тобі доведеться залишитися тут, переховуватися вдень і вночі. Я буду приносити тобі поїсти, але нікому не розкажу, що ти живий, навіть Сібіллі та Елоїзі, щоб не поставити їх під загрозу. Не шуми; ти впізнаєш мої кроки, якщо підіймаюся не я, заховайся в цьому мішку і сиди тихенько.

Хлопчик послухався, з посмішкою на все обличчя.

Він так і знав. Мод, найбільш ласкава і ніжна, найтихіша, найдрібніша, як і він, була його мамою. І вона поцілувала його в чоло. Погладила його заплутане волосся. Що йому якийсь ведмідь і всі небезпеки світу.

Він знов був вдома.

Швидко минали місяці, перетворюючись в роки.

З мішків хлопчик зробив собі спальню, з купи зерна комірчину, а з балок домівку.

Коли мати подавала умовний сигнал, він злізав з горища, решту дня проводив на балках, невидимий для світу пари й запахів, що розгортався в кількох метрах під ним.

Він звик слухати управителя миловарні, худорлявого юнака, що вголос читав важенні томи в своїй комірчині.

Через шпарину між двома дошками хлопчик вслуховувався в описи кохання Овідія, пейзажів степів, змальованих в IV книзі Геродота, і вражений вислуховував описи племен, які Тацит зустрів у Германії.

Також він навчився читати десятки молитов, бо юнак був відданий не тільки герцогу, а й Богу, і здавалося, що його душу терзали тисячі докорів.

Хлопчик відкрив, що в його голові залишаються слова і він почав їх любити, але числа він теж любив, а числа любили його, вони були передбачуваними й надійними, не те що плин його життя.

До того ж він навчився торгуватися з продавцями олії. Навчився складати щотижневий бухгалтерський звіт, бо герцог був дуже скрупульозний з грішми й кожного разу, коли прибував, вимагав показати рахунки. Навчився влагоджувати справи з мельниками і багатовікові суперечки між сусідами за межу земельних ділянок.

І все це пристало до хлопчика, який був настільки вдячний, що живий і за любов матері, що кожна хвилина, яку він крав у дня, перебуваючи з нею, була чудом, яким він дорожив протягом довгих днів її відсутності.

Хлопчикові здавалося, що в нього є все.

Але життя дає і життя забирає, рокам, проведеним в підвішеному стані, не судилося тривати вічно.

Хто б міг сказати хлопчикові – хоча його вже давно було важко назвати “хлопчиком” – що несподівана поява сина герцога Аквітанії однієї вітряної квітневої ночі прожене його з маленького раю і перетворить в одну з найбільш унікальних людей християнського світу.

10 Аквітанські коти

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Вийти заміж за спадкоємця твого найбільшого ворога одна справа: існує ненависть, плани помсти, які потрібно виконати, не дивлячись на непередбачувані обставини, радісна боротьба…

Коли на твоєму весіллі цей син вирішує смертельно ненавидіти тебе, все кардинально змінюється.

Проте саме так почалася історія нашої ненависті, кохання, ненависті й кохання, яка тривала кілька десятиліть нашого життя. Хоча, якщо йдеться про Людовика і мене, то ми не вміли і не хотіли діяти інакше.

Моя сестра Аліса, на рік молодша, залізла до мене в карету перед собором Сан-Андреса до того, як я встигла вийти.

-- Ліє, я все підготувала. Біля річки на нас чекає човен. Звідти ми втечемо на південь, -- сказала вона тріумфально, з прилиплим від поту до чола волоссям.

Її вінок з квітів був погано сплетений, а груба темна коса, як завжди, розпатлана.

-- Про що ти говориш? – пробурмотіла я. – Вся Франція і Аквітанія чекають на мене.

-- Ще не пізно. Ти не мусиш виходити заміж за Капетинга, -- наполягала вона.

Аліса була нестримною, але ще дитиною, і впертішою навіть за мене. Через її фантастичні плани ми завжди потрапляли в неприємності, так було відколи ми разом бавилися в колисці.

-- Це не так, Алісо, вже пізно. Я не відступлю після всього, що зробила.

-- Але ти не хочеш виходити заміж…

-- Алісо, -- перервала я її з твердою посмішкою. – Моя дорогенька Алісо, після смерті батька все змінилося. Нам доведеться змиритися з цим і то швидко. Тепер я буду заміжньою жінкою і вся Аквітанія залежатиме від мене. Тобі теж потрібно подорослішати, жодних втеч, наш народ потребує, щоб ми були на місці, щоб ми були сильними. Сьогодні ти будеш моїми очима й вухами так, як нас вчили Адамар і Астролябіо. Вже вся моя свита в соборі?

Сестра поправила вінок, намагаючись бути схожою на інших фрейлін. Але вона не була такою, як вони, і це було моєю найсолодшою таємницею.

-- Дядько Гуго очолив кортеж з наших баронів. З‘явилися майже всі, але деякі не приїхали, особливо гасконці. І до речі, старий Астролябіо зібрав свої манатки й з ніким не попрощався, він був надто вірним батькові й дуже сентиментальним, думаю, не зміг пережити біль від втрати вас обох за такий короткий час. Після смерті батька, він і Серкамон були безутішними, не розраховуйте на нього.

Говіркий Серкамон, батьків трубадур, скомпонував на його похорони зворушливий плач, але не зміг заспівати його під час церемонії.

Закінчувалася ціла епоха, аквітанський двір, в якому я виросла, зникав у мене на очах.

… а майбутнє чекало на мене в цих прекрасних стінах і цього задушливого ранку; я вийшла з карети, вислухала привітальні вигуки галасливих аквітанців, що чекали, щоб попрощатися зі своєю герцогинею шумною гулянкою, і приготувалася до знайомства зі своїм майбутнім чоловіком. Коли я побачила, як спадкоємець короля Франції заходить в храм і дрібний Сюжер направляє його поміж лавочок до головного вівтаря, то пережила перший переляк з багатьох, що чекали на мене.