Читати книгу - "Салимове Лігво"

Ларрі занадто довго працював у цьому бізнесі, щоби його обличчя виказало почуття громового приголомшення.

– Невже насправді?

– Так. Мене звуть Стрейкер. Річард Троккет Стрейкер. Усі папери будуть на моє ім’я.

– Дуже добре, – сказав Ларрі.

Цей чоловік мав серйозні наміри, хоча б це здавалося достатньо ясним.

– Обумовлена ціна на Дім Марстена чотирнадцять тисяч, хоча, я думаю, моїх клієнтів можна переконати погодитися на трохи меншу. А щодо тієї старої самопральні…

– Це не обговорюється. Мені доручено заплатити один долар.

– Один?..

Ларрі подався головою вперед, як то робить людина, коли щось неясно дочула.

– Так. Прошу вашої уваги.

Його довгі пальці розстібнули замки на дипломаті, розкрили його і дістали звідти блакитну прозору течку з кількома вкладеними до неї паперами.

Ларрі Кроккет дивився на нього, безрадісний.

– Прочитайте, будь ласка. Це зекономить час.

Ларрі великим пальцем відкинув пластикову обкладинку теки і поглянув на перший аркуш із виразом людини, яка цяцькається з дурнем. Якусь мить його очі навмання перебігали зліва направо, а потім їх щось там вчепило.

Стрейкер тонко усміхнувся. Він поліз рукою собі під піджак, дістав плаский золотий портсигар і вибрав сигарету. Розім’яв її, а потім підкурив від дерев’яного сірника. Міцний аромат суміші турецьких тютюнів заповнив офіс, і вентилятор розганяв його по всьому приміщенню.

Наступні десять хвилин в офісі панувала тиша, порушувана лише гудінням вентилятора та приглушеними звуками машин, що проїжджали вулицею. Стрейкер докурив свою сигарету до огризка, задавив жевріючий попіл пальцями і закурив наступну.

Ларрі підвів очі вгору, обличчя мав бліде, шоковане.

– Це якийсь жарт. Хто вас на це напоумив? Джон Келлі?

– Я не знаю жодного Джона Келлі. Я не жартую.

– Ці папери… акт про відмову від претензій… аудит земельної ділянки… Боже мій, чоловіче, хіба ви не розумієте, що цей шматок землі коштує півтора мільйона доларів?

– Ви недооцінюєте, – холодно промовив Стрейкер. – Він коштує чотири мільйони. Скоро коштуватиме більше, коли там буде збудовано торговельний центр.

– Чого ви хочете? – спитав Ларрі. Голос у нього був хрипким.

– Я вже казав вам, чого я хочу. Ми з партнером плануємо відкрити бізнес у цьому місті. Ми плануємо жити у Домі Марстена.

– Якого роду бізнес? Корпорація «Вбивство»?

Стрейкер холодно усміхнувся:

– Боюся, абсолютно звичайний меблевий бізнес. З певною лінією доволі специфічного антикваріату для колекціонерів. Мій партнер є чимось на кшталт експерта в цій галузі.

– Лайно, – грубо відказав Ларрі. – Ви могли б забрати Дім Марстена за вісім з половиною тисяч, пральню за шістнадцять. Ваш партнер мусить це знати. І ви обоє мусите знати, що це місто не зможе прогодувати заклад з вишуканими меблями й антикваріатом.

– Мій партнер надзвичайно обізнаний у будь-якій темі, яка починає його цікавити, – сказав Стрейкер. – Він знає, що ваше місто розташоване на автостраді, якою користуються туристи і літні відпочивальники. Це ті люди, з якими ми сподіваємося робити більшу частину нашого бізнесу. У всякому разі, з вами це не обговорюється. Ви погоджуєтеся, що папери в порядку?

Ларрі поплескав по столу блакитною текою.

– Здається, що так. Але я не збираюся виявитися обшахраєним, не важить, що ви тут розказуєте про те, чого вам хочеться.

– Ні, звичайно ні.

Тон Стрейкера межував з відточено ґречною зневагою.

– На мою думку, у вас є один юрист у Бостоні. Такий собі Френсіс Волш.

– Звідки ви це знаєте? – гаркнув Ларрі.

– Це не має значення. Покажіть ці папери йому. Він підтвердить їхню правочинність. Земля, де має бути збудований цей торговельний центр, стане вашою після виконання трьох умов.

– Ага, – мовив Ларрі, і то з явним полегшенням. – Умови.

Він відкинувся в кріслі і з керамічної сигарної скриньки на своєму столі вибрав «Вільям Пенн». Потім чиркнув сірником об шкіру черевика і пустив дим.

– Нарешті ми дістаємося до нутра. Шкварте.

– Номер один. Ви продаєте мені Дім Марстена і той бізнесовий заклад за один долар. Щодо дому, вашим клієнтом є одна земельна корпорація в Бенгорі. Той бізнесовий заклад зараз належить одному Портлендському банку. Я упевнений, що обидві сторони виявлять свою згоду, якщо ви доплатите різницю до найнижчих прийнятних цін. Звісно, мінус ваші комісійні.

– Де ви дістаєте таку інформацію?

– Не ваша справа це знати, містере Кроккете. Умова друга. Ви нічого не розказуватимете про цю нашу сьогоднішню угоду. Нічого. Якщо коли-небудь виникне якесь запитання, все, що ви знаєте, – це те, що я вам розповів: ми два партнери, розпочинаємо бізнес, спрямований на туристів і літніх відпочивальників. Це дуже важливо.

– Я не базікало.

– Та проте я хочу донести до вас усю серйозність цієї умови. Може настати такий момент, містере Кроккете, коли вам захочеться комусь розповісти про чудову угоду, яку ви уклали цього дня. Якщо ви так зробите, я дізнаюсь про це. Я вас знищу. Ви це розумієте?

– Ви говорите зараз таким тоном, як у тих дешевих шпигунських фільмах, – сказав Ларрі.

Промовив він це безтурботно, але під сподом відчував дрож якогось нудотного страху. Ті слова «я вас знищу» прозвучали ординарно, як «вітаю вас». Що надавало цій заяві неприємного відлуння істинності. І як цей штукар дізнався про Френка Волша? Навіть його дружина не знала про Френка Волша.

– Ви мене розумієте, містере Кроккете?

– Так, – сказав Ларрі. – Я звик грати, не показуючи свої карти.

Стрейкер знову поділився тією своєю тонкою усмішкою.

– Звичайно. Саме тому я й веду з вами цю справу.

– Яка третя умова?

– Той будинок потребує певної реновації.

– Треба визнати правду, – сухо погодився Ларрі.

– Мій партнер планує виконати це завдання самостійно. Але ви будете його агентом. Час від часу надходитимуть замовлення. Час від часу я потребуватиму послуг якихось робітників, яких ви найматимете, щоб доставити певні речі або в будинок, або в крамницю. Ви не розказуватимете про ті послуги. Ви це розумієте?

– Йо, я-то розумію. Але ж самі ви не з наших місць, авжеж?

– Це має значення? – звів угору брови Стрейкер.

– Звісно, що має. Тут вам не Бостон чи Нью-Йорк. Тут не буде справа лише в тому, що я тримаю язика на припоні. Люди почнуть базікати. Скажімо, є там одна така тітонька, на Залізничній вулиці, звати її Мейбел Вертс, яка цілий день не розлучається з біноклем…

– Мені байдужі містяни. Моєму партнерові байдужі містяни. Містяни завжди базікають. Вони нічим не відрізняються від сорок на телефонних дротах. Вони скоро звикнуться з нами.

Ларрі знизав плечима:

– Робіть, як знаєте.

– Саме так, – погодився Стрейкер. – Ви платитимете за всі послуги і зберігатимете всі інвойси і рахунки. Вам усе буде відшкодовано. Ви погоджуєтеся?

Ларрі звик, як він це вже казав Стрейкеру, тримати свої карти впритул до жилетки, і репутацію він мав одного з найкращих гравців у покер в окрузі Камберленд. Тож хоча впродовж усього цього зовні він залишався спокійним, всередині у нього все палало. Угода, яку йому зараз пропонує цей божевільний, була такою, яку життя підкидає лише раз, якщо взагалі коли-небудь. Можливо, бос цього парубка один з тих схибнутих мільярдерів-відлюдків, котрі…

– Містере Кроккете? Я чекаю.

– Я маю дві власні умови, – сказав Ларрі.

– Еге? – Стрейкер прийняв вигляд чемної зацікавленості.

Ларрі потряс блакитною текою:

– По-перше, ці папери мусять бути перевірені.

– Звичайно.

– По-друге,