Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

— Не думка, а, можливо, припущення, здогад. Ми всі живемо в правильному, як вважаємо, світі. Але свідомість, яка так вважає, покрита тонкою плівкою сліпоти. Досить цю плівку розірвати, як правильний світ в одну мить перетворюється на неправильний і навіть жахливий. Десятки поколінь наших предків, дивлячись на сторів, не допускали й думки, що це, можливо, люди.

— Незважаючи на цілковиту тілесну схожість...

— Незважаючи на цілковиту тілесну схожість, — кивнув Дубов. — Але тепер суспільство дозріло для такого припущення, для перевірки, для пошуку.

— Ти хочеш сказати, що суспільство втомилось існувати у «правильному» світі, жити сонним життям — і йому знову потрібні «благородні ідеї», «боротьба за визволення», пози і крики з трибуни?

— Якщо хочеш — так. Я особисто не вірю, що стори підпадають під поняття «людина», але вони і не зовсім «тварини».

— Що ти хочеш цим сказати?

— Одне: я, коли хочеш знати, сам втомився жити одним і тим же. Мені сорок три роки, а я не жив іще. Ходив двадцять років на роботу, випускав газету, де подією оголошувалися такі речі, як успіх м’ясокомбінату чи відбуття заступника голови Вищої Ради у відпустку. І ось з’явилася звідкись ця тема сторів, яка змусила всіх нас, сплячих, дихати частіше, думати, говорити зі своєю совістю, яка, виявляється, все-таки є. Ми всі ожили, почали сперечатися, — з’явилося те, що називається життям, пошуком.

— І тут всьому цьому оголошується кінець.

— Так, — кивнув Дубов: його цигарка давно погасла, але він навіть не помічав. — Тему «прикривають». Я не кажу, що ПКГ у всьому права, — це, звичайно ж, фанатики. Але вони щось розбудили в усіх нас. Після цього повертатися знову до рутини, до нікому не потрібних репортажів про роботу «на полях і заводах»?..

— А якщо вам не дозволять випускати свою газету?

— А Конституція? І, зрештою, це навіть буде на краще, якщо не дозволять.

— На краще?

— Дім, набридло просто жерти і спати. Все одно всі подохнемо років через тридцять. Який сенс? Хочеться жити, розумієш? Жити...

Коли вже йшов, біля воріт, він раптом узяв мене за руку:

— Подумай, добре?

— Подумаю, — відповів я, дивлячись не на Дубова, а повз нього, на сонце, що закочувалося за ліс.

— Ти пам’ятаєш того хлопця на зборах, у шкірянці?

— З ПКГ?

— Так. Цієї неділі у нас зустріч з ним.

Я здивовано подивився на нього.

— Ми повинні підтримувати зв’язки з обома сторонами, — сказав Дубов. — З ними — оскільки сам дух ідеї йде від них, і з реальністю, яка не така проста, як ідея. Ми будемо відображати все — все, що відбувається в країні: і в самому житті, і на офіційному рівні, офіційні реакції — і «в підпіллі».

— А ти не думаєш, що вони вас просто використовують? Так чи інакше, ви заодно з ними.

— Якщо ми надамо їм можливість брати участь у дискусіях, висловлювати свої «за» і «проти» — це ще не означає, що ми «заодно». Приходь в неділю, добре? Просто подивишся.

Коли він пішов, я повернувся в сад і ліг у шезлонг. Крізь густе листя, яке перебирав вітерець, пробивалися відблиски останніх променів сонця. Ще гуділи бджоли. Якийсь час я ні про що не думав, і мені було добре. Я жив поза часом і простором. Я намагався так жити відтоді, як ми з дружиною побудували цю ферму. Навіть не вірилося, що Дубов щойно був тут: Дубов — це був не Дубов, він привіз і відвіз цілий світ. Інший світ, не мій. Стори, люди, експлуатація, м’ясо, людоїдство, святість, невинність, жахливість. Той світ двоївся, троївся на очах.

Я заснув — в ту хвилину, коли відчув себе вільним від усього.

15

В порядку обговорення Заяви Партії консервативних гуманістів[1] публікуємо статтю-відгук директора Інституту Людини, доктора суспільних наук З.-Д. Конрада

Тварини і люди

Я з цікавістю прочитав програмний документ Партії консервативних гуманістів. Наскільки мені відомо, створили цю партію молоді люди, яких турбує духовна атмосфера нашого суспільства. Дещо несподівано вони піднімають проблему широкого розуміння гуманізації.

Тепер ми добре бачимо, на якому ґрунті виникла наша Партія консервативних гуманістів. Я читав нещодавно видану книгу її президента Білла Соловйова «Ми поїдаємо собі подібних». Хай не ображається пан Соловйов, але в мене було таке враження, ніби я читаю книгу Ігоря Дердейона «Ми — звірі», яка побачила світ у далекому 2046-му. Всі думки та весь пафос узято звідти. Ось що пише І. Дердейон:

«Людина звикла придушувати в собі совість і співчуття, відступаючи перед необхідністю виживати. Людина протягом свого існування керувалася правилом: “Добре все те, що допомагає мені вижити”. При цьому вона вела війни, грабувала, заводила рабів, катувала їх, аби вони боялися її та працювали на неї. Усе це вважалося цілком моральним. Сьогодні жоден багатій не задумається про те, що це не зовсім нормально, не зовсім добре, що на нього працює інша людина, тому що він має гроші. “Що мені допомагає існувати — те добре”. Що тоді казати про якихось тварин, які взагалі не люди і на яких мораль не поширюється? Хіба свиня, теля мають право на існування? Хіба у них є почуття, хіба вони переживають жах, коли їх силою тягнуть на забій?

Але хто перерізав теляті горло, хто всаджував ніж свині між ребер, той знає, є у тварини почуття, чи ні. Нижче я подаю фото­графії тварин за мить до умертвіння. Вдивіться в ці очі! Це — свідчення, його ніхто не зможе спростувати. Тварина все розуміє, вона хоче жити. Але цих тварин, яких ви бачите на фото­графіях, вже немає.

Тоді дозвольте запитати: чим тварини відрізняються від нас? Раз вони відчувають і страх, і жах, переживають муки: душевні та фізичні? І чим ми відрізняємося від катів, від нелюдів, від фашистів? Подивіться на фотографію м’ясника, усміхненого до вух, біля розрізаної тварини. Його фартух і його руки — у крові, він тримає печінку та серце тварини, задоволений своєю працею, демонструючи її плоди. А поруч, у мисці, ви бачите кишки та легені тварини. Але ж це жахливо! Час схаменутись! Адже це нічим не відрізняється від людоїдства!»

Я навів цитату з книги автора, який жив 2000 років тому. А ось що пише наш з вами сучасник пан Білл Соловйов:

«Кого з нас цікавить, що відчуває тварина? Жахлива прірва, що розділяє поняття “людина” і “тварина” — суто мовна. Мова — дзеркало нашої свідомості: одночасно вона і формує цю свідомість. Але хто звільнився від смертельних обіймів мови, тому ясно, що насправді не існує ніякої прірви. Фізичні